Старокиївський “миколайчик”

Зимові свята ми пам’ятаємо з дитинства як, напевно, найбільш затишні й добрі. Не в усіх в родинах святкували релігійні свята, але була зимова казка теплих домашніх вечорів, коли бабуся й мама готують – і так запаморочливо-духмяно пахне! Коли можна цьому повчитися, знямати тепленький пиріжок прямо з пічки, послухати щось особливо сокровенне. Помріяти про щось очікуване, коли за вікном танцюють сніжинки…

Ми виросли, за вікном порідшали сніжинки, купити можна які завгодно смаколики, та й бабусі рідше живуть з нами… Але від нас залежить не втратити казку, втілити її в інших формах, передати дітям та збагатити її разом з ними. Рідний дух, родові традиції, родинні перекази найкраще продовжуються у співтворчості – нашої з нашими дітьми. Приготування до свята тут може бути не менш вагомим та цікавим, ніж воно саме. Наприклад, замість штовхатися з дітьми в супермаркетах, купуючи солодощі, краще зробити їх самим – всією родиною, хоча б із святкової нагоди порозкошувати родовим рецептом, вчинити спокусливий аромат свята вдома, разом сотворити нові смачні прикраси на родинний кулінарний шедевр.

 

Чудові вишиванки від “Моєї Сорочки”

Вишиванки від "Моєї Сорочки"

У жовтні трапилася у нас дуже приємна несподівана подія. Я, а за мною й донька, взяли участь в конкурсі вишиванок на аватарках, який проводила компанія “Культурне відродження”, що має мережу магазинів “Моя Сорочка“. Це вперше і я, й вона були конкурсантками в такому жінрі :), хоч фактично виграли все одно інтелектом 🙂 – в мене 1-ше місце, а в доньки – друге.

Мало того, в листопаді зростаюча “Моя Сорочка” провела ще один конкурс – на 2-гу тисячу шанувальників, і його виграв мій чоловік :)))))))), котрий виявився якраз отим двохтисячним другом. Дивовижно, як часом легко дається удача! Хай всім добрим людям щастить, особливо в тому. що для них найважливіше!

А чоловікову призову вишиванку привезли з “Моєї Сорочки” в День Подяки – привіз Ігор, з котрим в нас виявилось ще більше спільного, ніж ми думали 🙂 

Велике ДЯКУЄМО! “Моїй Сорочці” – тепер це й наша родинна справа – пропагуємо гарного українського виробника товарів та послуг: справді дуже якісні вишиванки – для дітей і дорослих, молодіжні вишиті сукні, вишиті футболки, рушники, крайки, плетені паски й віночки та ін.

 

Роздуми про те, чим є для мене вишиванка

Відповіді переможців конкурсу “Засвіти сорочку”

Moya-Sorochka з 5 жовтня 2011 р. о 12:12

Ольга Недавня (1-е місце)

наш прапор

1. Особисто для мене вишиванка – це прапор. Авжеж, якщо це успадкована сорочка, або вишита люблячою людиною, вона є потужним оберегом. У будь-якій вишиванці може бути закодована мудрість предків, побажання доброї долі, навіть герб роду. Зрозуміло, мені подобаються вишиванки як естетична річ, подобаються на собі й інших. Разом з тим, в наш час у вишиванках не завжди розслабишся  , їх носити – це дуже відповідально: вони зобов’язують, у вишиванці не посидиш у транспорті, коли ноги стомились, а поряд – старша людина. Жінкам – ніяково закурити, чоловікам – відморожено пройти повз якесь неподобство, молоді – дудлити пиво під попсу. Власне, вишиванки «підтягають» кожного з нас до тієї людської й національної гідності, котру доводиться щодня відвойовувати (у тому числі й у себе, у власної ліні) – у великому й малому. Отже, одягти вишиванку – це, свідомо чи неусвідомлено стати прапором української ідентичності.

 

Навздогін враженням

З останнього на моєму блогу РІСУ

Вчора стався день, насичений всілякою інформацією для роздумів.

Глянувши у вікно, я побачила, як навпроти нашого будинку чоловік з сусіднього натхненно розфарбовує сіру фасадну стіну квартири (на першому поверсі) в жовто-блакитні кольори…

 

Христос Воскрес!

Христос Воскрес!

Мені подобається це привітання, подобаються ці світлі дні, більше, ніж в середньому 🙂 подобаються зустрічні перехожі, в яких зараз частіше на обличчях – відбиток свята, а в руках – його атрибути. Особливо радують великодні кошики, накриті вишитими рушниками, переплетені віночками та жовто-блакитними стрічками, надто – в дитячих оберемках. Як добре, що в столиці нашої держави не лише в магазинних вітринах милують око великодні композиції, але й розклеєні афіші великодніх виставок, концертів, святкувань в українських музеях.

 

Більше, ніж пухнаті галузки

Сьогодні в Києві чудовий соняшний день, і чомусь? особливо помітно, на порівняння з попередніми роками, велику кількість людей з вербовими гілками в руках. Причому серед них чимало тих, хто несе оригінально прикрашені букетики: від дітей до старих, часто ідуть родинами. І це – не в центрі, де чимало храмів та перетинаються головні транспортні шляхи міста, а в новому районі, де багато молоді, будинків “середнього класу”, переповнені садочки/школи і три молоді парафії: православна, католицька і протестантська (розкішне місце проживання для релігієзнавця, польові дослідження починаються просто від порога 🙂 ).

Розумію, для когось це лише “данина традиції” чи й моді, хоча, чи нам судити, чим є вербова галузка для якоїсь бабусі? Краще подумаймо, чим є і чим може бути один із символів нашої української духовності для нас та наших дітей, а також і над тим, яке величезне значення, хай і не завжди усвідомлюване, має наповнення нашого українського простору рідним (в тому числі й предметне, символічне наповнення).

Ми ось сьогодні йшли соняшним Києвом, і раділи, що так багато киян також несуть вербу – це сприймалося зримою ознакою того, що ми є в Україні, що таких, як ми, поруч з нами більшає. Ми посміхались людям, і вони посміхалися у відповідь, віталися і й вітали незнайомих, а діти радо вимахували гілочками.  І хай скептики кажуть, що то лише антураж, чим це буде – залежить від нас самих.

Хай проростають пухнасті котики української душі крізь сміття непам”яті та попси, хай тендітні гілочки стануть списами для манкуртщини та нівеляції, а для нас і наших дітей – маячками для впізнавання своїх та писачками творчих справ з розбудови українського простору!