Сьогодні в Києві чудовий соняшний день, і чомусь? особливо помітно, на порівняння з попередніми роками, велику кількість людей з вербовими гілками в руках. Причому серед них чимало тих, хто несе оригінально прикрашені букетики: від дітей до старих, часто ідуть родинами. І це – не в центрі, де чимало храмів та перетинаються головні транспортні шляхи міста, а в новому районі, де багато молоді, будинків “середнього класу”, переповнені садочки/школи і три молоді парафії: православна, католицька і протестантська (розкішне місце проживання для релігієзнавця, польові дослідження починаються просто від порога 🙂 ).

Розумію, для когось це лише “данина традиції” чи й моді, хоча, чи нам судити, чим є вербова галузка для якоїсь бабусі? Краще подумаймо, чим є і чим може бути один із символів нашої української духовності для нас та наших дітей, а також і над тим, яке величезне значення, хай і не завжди усвідомлюване, має наповнення нашого українського простору рідним (в тому числі й предметне, символічне наповнення).

Ми ось сьогодні йшли соняшним Києвом, і раділи, що так багато киян також несуть вербу – це сприймалося зримою ознакою того, що ми є в Україні, що таких, як ми, поруч з нами більшає. Ми посміхались людям, і вони посміхалися у відповідь, віталися і й вітали незнайомих, а діти радо вимахували гілочками.  І хай скептики кажуть, що то лише антураж, чим це буде – залежить від нас самих.

Хай проростають пухнасті котики української душі крізь сміття непам”яті та попси, хай тендітні гілочки стануть списами для манкуртщини та нівеляції, а для нас і наших дітей – маячками для впізнавання своїх та писачками творчих справ з розбудови українського простору!

Advertisements