3.Пісня льоду і полум’я / Гра престолів: вічні сюжети? Інструкції для сучасників? Сродні маркери?

Частина 1         Частина 2

Рефлексії над матеріалом Пісні льоду і полум”я/Гри престолів щоразу породжують нові й нові цікавинки: нераз вже думалось, а чому, власне, там для нас прозирає щось своє? Не лише в сенсі – поклади мислевірусів :), але й щось своє «місцеве»? І от стали перед очима літні Київські гори, якими авторка гуляла в дитинстві й де бабуся розповідала їй про Кирила Кожум’яку. А з ким Кирило переговорював там та бився? Правильно, з «родичем» Дрогона 🙂 Сродні персонажі, схожі проблеми, впізнавані радощі. Таке все знайоме 🙂 Але тут є і щось більше за київські алюзії сюжету: чим далі розгортаються події, тим більше виринає малих та всяких паралелей в історичних та сучасних подіях – України, Європи, нашого звичайного реального світу.

Так, світ Нарнії куди м’якіший, як і світ Гарі Потера, світ Середзем’я – лаконічніший. А от світ Пісні/Гри – ну точно наш. Майже достеменно – дзеркало, де, однак, показують не як у дзеркалі Галадріелі (що було, є і може бути) і не як у дзеркалі Яцрес (що ми бажаємо, щоб було). Вся епопея – це величезне люстерко, що показує наші типові здобутки та помилки і наші шанси – варіанти наших можливих дій. Вічні сюжети боротьби ідеологій та пристрастей, високих та ницих почувань в серці однієї людини, що розгортаються зримо й реалістично, озвучувані простими непафосними фразами героїв, постають інструкціями для призадуми нас, сучасників: от як можна було діяти, на що спиратися, на які йти компроміси, і чим не можна було поступитися – і от які можуть бути закономірні результати. У цьому вдається дотримуватися, що особливо цінно та свідчить про зрілу майстерність, реалістичного балансу значення в історії окремих осіб, великих та малих, і цілих спільнот – від родів і братств до станів і народів.

Недаремно стільки фанів у різних країнах масово обирають собі в соцмережах ніки (псевдоніми) героїв Пісні/Гри, впізнаючи в них себе – таких, якими вони є або якими б хотіли бути. Те саме – і щодо народів: якщо вітчизняні фанати Середзем’я сперечаються, хто українці більше  – гобіти чи нуменорці, то співітчизники – шанувальники аналізованого твору погоджуються у тому, що українці тримають Стіну проти Чужих, маючи за спиною інших українців, котрі бездарно й захланно чубляться між собою, як лорди Вестеросу, коли наступає спільний ворог…  Те саме – і щодо станів: а чи будуть ефективно співпрацювати в нас «мейстри» та «септони» й інші «жерці» у спільній справі порадництва «кшатріям» і всіму іншому люду? А чи деякі активісти, вже не кажучи за політиків й навіть деяких науковців, претендуючи бути «мейстрами» та недооцінюючи «септонів», будуть провокувати й надалі розбудову ситого світу – будівлі «на піску»? І чи й далі частина народу бездумно толеруватиме тих жерців, котрі працюють на ворога, або у благих намірах розбудовують неконтрольовану ними зброю, або просто відсторонюються від справжніх потреб у своїх утопіях, ділять владу? А вже який букет впізнаваних наших «лордів» 🙂 чубляться у Грі престолів…

Сродні маркери нашої ідентичності, яскраво виписані та показані, для багатьох з покоління «серіалів, котрі не читають святих книг» постають популярними засобами, що працюють на те ж саме, що й ці книги. Чи/наскільки ефективно можуть спонукати подібні твори познайомитися з такими книгами та іншими, перевіреними тисячоліттями орієнтирами в організації людського життя та впорядкування нашої душі (та, що найголовніше – враховувати їхні настанови у власній діяльності) – покаже близьке майбутнє.

ПС: на Грушевського одні з перших вийшли навпроти Беркуту, услід за  хлопцями з патріотичних українських організацій, – саме ролевики, цілком усвідомлюючи як ефемерність своїх фантазійних обладунків, так і справжність своїх асоціацій: хто герої та соратники, а хто – Чужі і де – Мордор.

ППС: «… не пройде!»

 

 

2.Пісня льоду і полум’я / Гра престолів: інструмент «великого повернення» релігії чи принаймні – привернення до вічних істин та цінностей? Пошукові припущення релігієзнавчого аналізу.

Частина 1                                                     

Отже, ми наважились 🙂 : назва написана 🙂 і тепер маємо оприлюднювати свої здогади. Цікаво, якби була можливість взяти релігієзнавче інтерв’ю у Джорджа Мартіна, батька твору, що би він на них сказав? Напевно, він дав вже багато інтерв’ю, але фахівцям відомо, наскільки відповіді залежать від питань 😉 . Очевидно, Мартін – не Толкін чи Люїс, і навіть не Ролінг, і ми б особливо і не сподівалися б на щось, що б дозволило позиціонувати його твір як прохристиянський чи бодай виразно натякало на таке. А можливо, Мартін і не хотів би, щоб його роботу отак «проштампували», щоб часом не відлякати когось з потенційних читачів (та глядачів екранізації), хто вважає, що християнство чи й взагалі релігія – це нудно та несучасно? Хто знає 🙂 Поки дітище Мартіна ще не закінчено, ми можемо тільки попередньо приглядатися: а раптом?

Залишаємо на теологів порівняння християнських або прохристиянських мотивів у творчості всіх названих авторів: наше поточне завдання ми бачимо куди скромніше – привернути увагу дослідників до можливих мети та впливу аналізованого твору. Відразу зізнаємось: ми з самого початку нашого знайомства з ним мали «бонус» охопити все досі написане та відзняте, бо ж з нашою нехіттю до серіалів прогавили перші роки його появи у світ, і лише випадково зацікавились нині. І зрозуміли, що відповідне дослідження може бути справжнім професійним викликом.

Наразі маємо вже більшість з анонсованого тексту та відповідну кількість відзнятих сезонів серіалу. І текст, і фільми побудовані таким чином, щоб відразу чимось «захопити» читачів фентезі та глядачів серіалів: там є ласі шматочки для любителів бійок та інтриг, карколомних поворотів гендерної тематики та змагання поколінь, країв та станів, для шанувальників красивих речей та пейзажів, еротичних сцен та містичних загадок. Але поступово, ненав’язливо й дозовано там прозирають воістину гурманські речі для аналізу філософів та ідеологів, а також і релігієзнавців. Найцікавіше: що з цих перлів бачать і сприймають всі інші?

Перед нами – події на континенті Вестерос та навколишньому світі, що відбуваються у часи, аналогічні Середньовіччю, і, можливо, ранньому Відродженню. Прямих паралелей немає, доля містичних фантазій – невелика і підпорядкована людській діяльності, і героїв фактично нема абсолютно «білих» і «чорних» (крім як лихі «Чужі», та  й ті, виявилося, є породженням однієї з людських рас, котра хотіла всього лиш захиститися від іншої, та втратила контроль над власною зброєю). Все – хороше й погане, що твориться – це, за великим рахунком –  відповідальність самих людей.

В уста героїв, у тому числі другорядних та не завжди симпатичних, вкладаються «поміж іншим» прості фрази, котрі принаймні об’єктивно є нагадуванням про вічні істини та вічні цінності. Всі, хто слідує озвученій максимі «ніколи не пізно творити добро», навіть злочинці, у чомусь виграють, і сприймаються такими, що не даремно топтали свою землю. При тому шлях практично кожного героя невільний від помилок та падінь, а часом і злочинів та зрад, але в кожному віднаходиться щось добре, і тоді та в тому, що герой робить в ім’я цього доброго – виходить на краще, навіть якщо і не зовсім так, як сам герой очікував. Вічні істини та вічні цінності предстають такими, що впорядковують життя людей та дають мир в душі. А от хто і як має їм навчати?

Зрозуміло, вищеприпущене 🙂 вартувало б деталізувати на прикладах (можливо, згодом ми зробимо такі доповнення), однак, поки твір незавершений, ми проілюструємо для початку бодай одне міркування: як, імовірно, автор застерігає від «неспівпраці» різних «брахманів»  у справах порадництва «кшатріям» та іншому люду. Вже у першій книзі/серії мейстер Лувін (аналог вченого-вчителя) прикордонного замку-бастіону перед Стіною, що відділяла впорядкований світ від дикої Півночі, не розгледів смертельну небезпеку, що нависла над людством, тому що не бачив її раціонально, не повірив свідченням про те, «чого давно вже немає, а, може, і взагалі не було». Натомість у такі загрозливі часи місцевий септон (аналог священика) взагалі не переймався чимось, що виходило за межі його культу, серед решти септонів знов підняла голову течія, що нагадує лівих фанатиків з їхніми утопіями, а «миряни» та священослужителі інших релігій – ті з них, що знали чи передбачали небезпеку, або не могли справитися, або не надто поспішали спробувати.

А “Зима – близько”, вона заморозить усіх, якщо здорове людство не спроможеться на співпрацю у спротиві …

Частина 3