Рефлексії над матеріалом Пісні льоду і полум”я/Гри престолів щоразу породжують нові й нові цікавинки: нераз вже думалось, а чому, власне, там для нас прозирає щось своє? Не лише в сенсі – поклади мислевірусів :), але й щось своє «місцеве»? І от стали перед очима літні Київські гори, якими авторка гуляла в дитинстві й де бабуся розповідала їй про Кирила Кожум’яку. А з ким Кирило переговорював там та бився? Правильно, з «родичем» Дрогона 🙂 Сродні персонажі, схожі проблеми, впізнавані радощі. Таке все знайоме 🙂 Але тут є і щось більше за київські алюзії сюжету: чим далі розгортаються події, тим більше виринає малих та всяких паралелей в історичних та сучасних подіях – України, Європи, нашого звичайного реального світу.
Так, світ Нарнії куди м’якіший, як і світ Гарі Потера, світ Середзем’я – лаконічніший. А от світ Пісні/Гри – ну точно наш. Майже достеменно – дзеркало, де, однак, показують не як у дзеркалі Галадріелі (що було, є і може бути) і не як у дзеркалі Яцрес (що ми бажаємо, щоб було). Вся епопея – це величезне люстерко, що показує наші типові здобутки та помилки і наші шанси – варіанти наших можливих дій. Вічні сюжети боротьби ідеологій та пристрастей, високих та ницих почувань в серці однієї людини, що розгортаються зримо й реалістично, озвучувані простими непафосними фразами героїв, постають інструкціями для призадуми нас, сучасників: от як можна було діяти, на що спиратися, на які йти компроміси, і чим не можна було поступитися – і от які можуть бути закономірні результати. У цьому вдається дотримуватися, що особливо цінно та свідчить про зрілу майстерність, реалістичного балансу значення в історії окремих осіб, великих та малих, і цілих спільнот – від родів і братств до станів і народів.
Недаремно стільки фанів у різних країнах масово обирають собі в соцмережах ніки (псевдоніми) героїв Пісні/Гри, впізнаючи в них себе – таких, якими вони є або якими б хотіли бути. Те саме – і щодо народів: якщо вітчизняні фанати Середзем’я сперечаються, хто українці більше – гобіти чи нуменорці, то співітчизники – шанувальники аналізованого твору погоджуються у тому, що українці тримають Стіну проти Чужих, маючи за спиною інших українців, котрі бездарно й захланно чубляться між собою, як лорди Вестеросу, коли наступає спільний ворог… Те саме – і щодо станів: а чи будуть ефективно співпрацювати в нас «мейстри» та «септони» й інші «жерці» у спільній справі порадництва «кшатріям» і всіму іншому люду? А чи деякі активісти, вже не кажучи за політиків й навіть деяких науковців, претендуючи бути «мейстрами» та недооцінюючи «септонів», будуть провокувати й надалі розбудову ситого світу – будівлі «на піску»? І чи й далі частина народу бездумно толеруватиме тих жерців, котрі працюють на ворога, або у благих намірах розбудовують неконтрольовану ними зброю, або просто відсторонюються від справжніх потреб у своїх утопіях, ділять владу? А вже який букет впізнаваних наших «лордів» 🙂 чубляться у Грі престолів…
Сродні маркери нашої ідентичності, яскраво виписані та показані, для багатьох з покоління «серіалів, котрі не читають святих книг» постають популярними засобами, що працюють на те ж саме, що й ці книги. Чи/наскільки ефективно можуть спонукати подібні твори познайомитися з такими книгами та іншими, перевіреними тисячоліттями орієнтирами в організації людського життя та впорядкування нашої душі (та, що найголовніше – враховувати їхні настанови у власній діяльності) – покаже близьке майбутнє.
ПС: на Грушевського одні з перших вийшли навпроти Беркуту, услід за хлопцями з патріотичних українських організацій, – саме ролевики, цілком усвідомлюючи як ефемерність своїх фантазійних обладунків, так і справжність своїх асоціацій: хто герої та соратники, а хто – Чужі і де – Мордор.
ППС: «… не пройде!»