День Батька

Почну з подяки своєму Батькові. Йому (разом з Мамою) я не лише завдячую нашим родовим вихованням, яке мені подобалось і подобається (в тому числі й із задоволенням та успіхом передавати 🙂 ). Але й тим, мабуть, що не мала й не маю комплексів як жінка (адже відомо, як важливо мати дівчині, надто під час формування особистості, хорошого Батька).

Проте в Україні День Батька мало хто помітив, ба, взагалі, культ Батька в гарному сенсі цього слова – відсутній. День Матері більш відомий, але в нас – не матріархат й ніяка не фемінократія. Не хочеться виражатися, але в суспільстві на багатьох ланках якось забагато імпотентів-виродженців з психологією временщиків та споживачів попси, і це стосується обох статей. Нема зараз можливості розписувати про причини й вияви. Добре, що не всі українські родини втратили здатність нормально виховувати та що хоч окремі Церкви та Пласт і подібні дитяче-молодіжні патріотичні організації щось корисне роблять для оптимізації ситуації).

Однак прикро, що здорові, природні аспекти гендерної тематики, скажімо так, мало популярні в українському суспільстві. А було б серед українців більше справжніх Батьків, які можуть виховувати корисно – менше невластивих проблем діставалося б дітям, дружинам та всьому суспільству…

 

Христос Воскрес!

Христос Воскрес!

Мені подобається це привітання, подобаються ці світлі дні, більше, ніж в середньому 🙂 подобаються зустрічні перехожі, в яких зараз частіше на обличчях – відбиток свята, а в руках – його атрибути. Особливо радують великодні кошики, накриті вишитими рушниками, переплетені віночками та жовто-блакитними стрічками, надто – в дитячих оберемках. Як добре, що в столиці нашої держави не лише в магазинних вітринах милують око великодні композиції, але й розклеєні афіші великодніх виставок, концертів, святкувань в українських музеях.

 

Рефлексії навколо застосування брахманського спадку

Добрий чоботар – в гарних чоботях.

Банальність? На жаль, не завжди…

Мені дуже подобається моя робота і мої колеги. Я досліджую феномени, які стосуються Людей і Неба. Напевно, десь я це робила аж надто завзято, судячи з наслідків із здоров’ям, хоча, можливо, справа також в тому, що не відмовляю собі у задоволенні займатися громадськими справами, та й деякі хобі теж за комп’ютером…

Але, стосовно душевних здоров’я та «погоди» вдома, то (крім як, звісно, що всі люди мають прагнути над подальшою роботою над собою) тут чоботи при мені, й некепські :).

Можливо, треба дійсно народитися й вирости брахманом, щоб, досліджуючи брахманів, доцільно користуватися з їх наробку. Сучасні українські брахмани, дійсно, можуть бути різні, але в цілому брахманський спадок працює. І його цікаво не лише вивчати, чому ж не брати з нього користь? Тим паче, коли робити це можна з професійним знанням справи? А ще ж можна професійно радити, як це краще робити іншим. Бо ж брахманське місце порожнім не буває…

Тут, слава Богу, мій блог, морочитися навколо видання не тре, тому пишу як хочу. Хто вмістить – зрозуміє.

Практика як критерій істини. Чия? Покластися на статистику, якщо йдеться про те, чим варто чи не варто користуватися? А хто втілював і яку практику? А хто і як заважав? А хто рахував та описував? Чи, може, все ж таки спробувати самим перевірити – принаймні там, де це можливо?

З чого починається і складається духовне здоров’я? Що для нього треба напрацьовувати самостійно, а що всотувати з традицій? І яких? І яким чином? І від чого при тому берегтися? Як його підтримувати й виховувати? Дослідники брахманів мають мати на це відповіді. Переконливі. Втілені. Вдома.

Оце – вирізки з різдвяно-новорічного подарунку, який зробила мені дитина, а ним стала стаття про розвиток українських духовних традицій (а батькові – дісталася завіршована та ж тема):

«Українські свята і будні мали свої доцільні звичаї… Що варто робити для пам’яті про них і їх розвитку дітям?

…Я вважаю, що найголовніше, щоб зимові свята (і не лише зимові) були не тільки джерелом розваг і відпочинку від повсякденних справ, а й осередком роздумів про життя, про позитивні зміни й подальші плани й можливості їх втілення, про пошук шляхів до самовдосконалення, зокрема загального розвитку й розвитку духовності… Цьому дуже сприяють українські традиції (далі йдеться про різдвяні).

… Моя родина дотримується цього. Непогано також і колядувати. (Далі йдеться про розвиток українських духовних традицій у пластовому житті).

… відповідаючи на поставлене мною питання «як діти в наш час можуть розвивати традиції», виявляється, що для цього не потрібно великих зусиль, тільки трохи наполегливості, фантазії та зацікавленості. Треба розвивати українські духовні традиції задля гармонійного розвиткудуховності нашого рідного народу, якому часом її (в сучасності) так бракує.»

Богдана. 14 років. З брахманського роду та дружної люблячої родини однодумців-українських активістів. Краща ліцеїстка гуманітарного потоку своєї паралелі «Наукової зміни» та призерка МАН, авторка науково-популярних релігієзнавчих публікацій та учасниця міжнародних наукових конференцій і видань, гаврош майдану та боєць 🙂 українського інформпростору, пластунка й допитлива учениця недільної школи.

 

Храмове свято під українськими прапорами

На цей Великдень встигла небагато зібрати матеріалу, от хіба що запалення великоднього вогню – така енергетична фотка.

Форма, звісно, це ще не зміст, але останній має подаватися в певних формах, опредмечених, що особливо важливо для дітей. То ж я радію тому, що великодні символи востребувані 🙂

І мені дуже подобається свідоме сусідство сакральної та національної символіки як вільне ствердження нашої ідентичності. Українська національна ідентичність (як і здорова духовна ідентичність в тих чи інших конфесійних та світоглядних формах) – це наш квиток в завтрашній день, який ми маємо сотворити для себе й наших дітей. “Ви – діти Творця, й поводьтеся, як діти Творця” 😉

Вчора, 3 травня, зробила кілька характерних фото на храмовому святі собору святого Олександра в Києві.

От що мені, зокрема, подобається – українські прапорці 🙂 І це не лише на фасаді, біля центрального входу, але й на бічному, у дворі, де з вулиці не видно й зазвичай зачинено, і ходять тільки свої.

Ну і біля входу в єпископську резиденцію 🙂

Йдемо в середину. Вівтарний престол прикрашений корзинами з жовтими і блакитними хризантемами.

З дітьми там працюють досить ефективно. Коли я дивлюся на цих дітей, думаю, що їм дуже пощастило – вони отримують здорове духовне щеплення 🙂 та мають достойне товариство як однолітків, так і виховників. “Дитячий” священик в соборі святого Олександра – просто диво, дитячий Пастир і Педагог-психолог дійсно від Бога, і дуже віддані своєму покликанню виховниць – сестри.

Абсолютна більшість з більше тисячи віруючих пішли до причастя.

Благословення дітей та молоді. Що посієш – те й пожнеш… Приємна в мене спеціалізація 🙂

 

Оскільки

2. ми маємо щастя бути люблячою родиною

.

3. любимо все, що можна, використовувати для розширення духовного простору, розбудови української культури, та для виховання підростаючого покоління 🙂

.

то ми сьогодні душевно посвяткували день святого Валентина. Українська мова дуже придається для висловлення любові у віршах! Да посоромляться пуристи та скептики, да спіймають облизня як раби комерції, так і фофудьї: ця саморобна поетична валентинка від дитини для нас –  наш заслужений приз за наші зусилля відвоювання ще однієї традиції в українському життєвому просторі на його користь.