Ось вона 🙂 Як мені підказують, “На честь свята Покрови активісти БРАТСТВА намалювали графіті-ікону «Покрова над політв’язнями». Графіті розміром 4х4 метри виконане на стіні Київського управління Фонду держмайна (бул. Т.Шевченка 50-г).” Цю світлину я побачила, дякуючи френду на ФБ Олена Данилюк , котра також підказала, що: “Автор світлини “Покрова над політв*язнями” – журналіст Віталій Чорний.”

Дуже радію репортажам про вчорашнє багатотисячне святкування Покрови в Києві. Шкодую, що не змогли сьогодні бути серед товариства. Дякую всім, хто був серед цих понад 30 тис.

Особливо дякую тим, хто прийшов з дітьми (це для них НЕЗАМІННИЙ досвід – йти разом з батьками серед моря однодумців та повторювати з усіма “Україна – понад усе!” – це я знаю по нашій дитині).

Також особливо дякую стареньким, і не лише воякам УПА (хоч їм особлива шана), але й тим старим киянам, котрі, можливо, вийшли так уперше, щоб ще встигнути не боятися, щоб на щось намагатися ще вплинути у житті.

Радію за молодих учасників – сам Бог велів їм брати справу у свої руки.

Дуже дякую всім учасникам українських патріотичних організацій, котрі щось роблять корисне в реалі, й не лише на свята. Знаю, не всі святі й серед них (як і серед усіх нас), але ті, хто все ж шукає однодумців та спромагається з ними співпрацювати – куди мені зрозуміліші за тих, хто стогне, що нема з ким щось робити, бо й ті не такі, й ті…

Принагідно хочеться згадати про те, що дух Київа формувався саме як дух стольного міста, й бути киянином – це бути найпершим патріотом країни, столицею якої рідне місто є. 

Ось ця (привезена з цьоголітнього родинного відпочинку в Яремче) найулюбленіша буде перлиною моєї колекції:

А ця, на жаль, поки не знаю де саме, хто пізнає, підкажіть, будь ласка, в коментах

Цю монографію присвятила своїм любим, найкращим у світі Батькам, Недавньому Володимиру Сергієвичу й Недавній Валентині Василівні, та всім іншим однодумцям.

Зміст: (більше…)

Здавалося б, що були ці вибори для київського релігієзнавця? Ну, звісно, дуже важлива подія у «підопічних» згідно робочої спеціалізації. Висловилась про них, і чекай собі спокійно нових матеріалів для дослідження. Так ні, не раз ловила себе на тому, що подумки мандрувала між єпископами, порівнювала ці вибори з демократичними? світськими, шукала глузду, логіки і перста Божого. Переживала, адже вибори-то явно непрості були, судячи хоча б з того, що не відразу відбулися… І от тепер під вихідні, замість родинного відпочинку, кортить-таки і свої 5 копійок вставити. Та ще й в блоговому форматі, нема щоб… ну, гаразд :). Насправді мені подобається бути вільною, писати що і як хочу, а такий формат якраз і дозволяє це в більшій мірі.

А як же інакше? Ця Церква стала моєю не лише як об’єкт дослідження. Добрий Господь дарує всім те, що кожен справді потребує. Мені Він уділив апріорну конфесійну незаангажованість та вільнодумність, можливість порівнювати, оцінювати й вибирати. При тому, у слушний час і у відповідному наближенні. Не зустріла я УГКЦ ані в дитинстві, ані навіть в університеті. Зате зустріла в рухівські часи, в особах товаришів по національно-демократичному руху. А незабаром – і в особах київських колег, котрі стали греко-католиками, розпочавши таким чином нову традицію свого родинного воцерковлення. Їх діти ставали пластунами і парафіянами УГКЦ. А я дивилася, думала, снувала свій шлях.

І ось він таки привів мене до УГКЦ … у Відділенні релігієзнавства :). Так, я не бачила підпільної Церкви, але багато читала про неї, перебирала документи і свідчення. Я занурювалася в історію цієї Церкви, вона мені снилась, я віднаходила її київські сліди – навіть у старокиївських легендах! Я «привласнювала» її, коли зустрічала її вірних серед героїв української історії, яку теж відкривала для себе. Все зійшлось для мене, коли на київських горах зустрілися пластуни на річниці героїв Крут біля храму на Аскольдовій могилі.

Чому я це пишу? Тому що УГКЦ таки теж і моя, і мені не байдуже, якою ця Церква розвиватиметься. Бо це небайдуже для України. Не хотіла давати прогнози, і зараз не буду характеризувати здійснений вибір Синоду. Єпископам, звісно, видніше. Поки що, особисто не знаю нового Главу УГКЦ, а колеги вже сказали те, що можна сказати релігієзнавцям, котрі володіють відповідною доступною для всіх інформацією. Натомість можу запропонувати наразі лише кілька міркувань, як фахівець і як людина, котра щиро бажає успіхів цій Церкві у її діяльності, корисній українським націєдержавним інтересам. 

  1. Зрозуміло, що перед Блаженнішим Святославом стоїть непросте завдання керувати Церквою після непересічного провідника. Сподіваюся, в нього розквітнуть на цьому місті його особливі таланти, і серед них можуть бути корисними, зокрема: бути лідером, котрий уособлює найсильніші характерні риси українців греко-католиків, бути реалістом і успішно діяти як реаліст, бути вправним адміністратором.
  2. Новий Глава УКГЦ «приречений» врівноважено реалізувати складні задачі: з одного боку, не намагатися «сподобатися новим друзям коштом старих» (виходячи Церквою поза ЗУ), а, з іншого боку – продовжувати курс на всеукраїнську Церкву, і то варто тим, що справді на це вже працює. Задля останнього було б корисно більше залучати незаангажованих консультантів у «великій» Україні не лише з-посеред вихідців з Галичини.
  3. УГКЦ в особах своїх багатьох священнослужителів варто активніше співпрацювати з чинниками громадянського суспільства. А це не лише праця на суто церковних ділянках та виходи на відповідну аудиторію з промовами і зверненнями, але й повсякденне спілкування з українськими активістами в реалі та в мережах (зокрема, у Фейсбук). Надто багато є спільних завдань і точок дотику… Зокрема, з розбудови нашого українського простору, здорово-європейського, конкурентоздатного та перспективного.

Добре, що новий Глава УГКЦ буде тут поруч у Києві: сподіваюся, він, як і його шанований нами попередник, буде не раз нашим бажаним гостем у Відділенні релігієзнавства Інституту філософії НАН України. Звісно, всьому свій час, і стануться відповідні офіційні запросини, але вже нетерпляче чекаю на цікаве спілкування!

А поки що, очікуючи на недільні урочистості, подумки бажаю: дай, Боже, в добрий час Блаженнішому Святославу почати служіння в Києві!

Насамперед: як добре, що можна свою думку написати і опублікувати без чиєїсь редакції та цензури. Наразі встигла написати лише трошки, однак ось поділилася на РІСУ.

Український інформпривід № 1 в релігієзнавчій сфері: роздуми з приводу.

Вдячно оглядаючись на все, що корисного зробив останній Глава Української Греко-Католицької Церкви Любомир Гузар для неї й усієї України та з надією очікуючи наступних його справді мудрих слів для українців, роздумую над відгуками про відставку Блаженнішого. (більше…)

Христос Воскрес!

Мені подобається це привітання, подобаються ці світлі дні, більше, ніж в середньому 🙂 подобаються зустрічні перехожі, в яких зараз частіше на обличчях – відбиток свята, а в руках – його атрибути. Особливо радують великодні кошики, накриті вишитими рушниками, переплетені віночками та жовто-блакитними стрічками, надто – в дитячих оберемках. Як добре, що в столиці нашої держави не лише в магазинних вітринах милують око великодні композиції, але й розклеєні афіші великодніх виставок, концертів, святкувань в українських музеях. (більше…)

Сьогодні в Києві чудовий соняшний день, і чомусь? особливо помітно, на порівняння з попередніми роками, велику кількість людей з вербовими гілками в руках. Причому серед них чимало тих, хто несе оригінально прикрашені букетики: від дітей до старих, часто ідуть родинами. І це – не в центрі, де чимало храмів та перетинаються головні транспортні шляхи міста, а в новому районі, де багато молоді, будинків “середнього класу”, переповнені садочки/школи і три молоді парафії: православна, католицька і протестантська (розкішне місце проживання для релігієзнавця, польові дослідження починаються просто від порога 🙂 ).

Розумію, для когось це лише “данина традиції” чи й моді, хоча, чи нам судити, чим є вербова галузка для якоїсь бабусі? Краще подумаймо, чим є і чим може бути один із символів нашої української духовності для нас та наших дітей, а також і над тим, яке величезне значення, хай і не завжди усвідомлюване, має наповнення нашого українського простору рідним (в тому числі й предметне, символічне наповнення).

Ми ось сьогодні йшли соняшним Києвом, і раділи, що так багато киян також несуть вербу – це сприймалося зримою ознакою того, що ми є в Україні, що таких, як ми, поруч з нами більшає. Ми посміхались людям, і вони посміхалися у відповідь, віталися і й вітали незнайомих, а діти радо вимахували гілочками.  І хай скептики кажуть, що то лише антураж, чим це буде – залежить від нас самих.

Хай проростають пухнасті котики української душі крізь сміття непам”яті та попси, хай тендітні гілочки стануть списами для манкуртщини та нівеляції, а для нас і наших дітей – маячками для впізнавання своїх та писачками творчих справ з розбудови українського простору!