Частина 1         Частина 2

Рефлексії над матеріалом Пісні льоду і полум”я/Гри престолів щоразу породжують нові й нові цікавинки: нераз вже думалось, а чому, власне, там для нас прозирає щось своє? Не лише в сенсі – поклади мислевірусів :), але й щось своє «місцеве»? І от стали перед очима літні Київські гори, якими авторка гуляла в дитинстві й де бабуся розповідала їй про Кирила Кожум’яку. А з ким Кирило переговорював там та бився? Правильно, з «родичем» Дрогона 🙂 Сродні персонажі, схожі проблеми, впізнавані радощі. Таке все знайоме 🙂 Але тут є і щось більше за київські алюзії сюжету: чим далі розгортаються події, тим більше виринає малих та всяких паралелей в історичних та сучасних подіях – України, Європи, нашого звичайного реального світу.

Так, світ Нарнії куди м’якіший, як і світ Гарі Потера, світ Середзем’я – лаконічніший. А от світ Пісні/Гри – ну точно наш. Майже достеменно – дзеркало, де, однак, показують не як у дзеркалі Галадріелі (що було, є і може бути) і не як у дзеркалі Яцрес (що ми бажаємо, щоб було). Вся епопея – це величезне люстерко, що показує наші типові здобутки та помилки і наші шанси – варіанти наших можливих дій. Вічні сюжети боротьби ідеологій та пристрастей, високих та ницих почувань в серці однієї людини, що розгортаються зримо й реалістично, озвучувані простими непафосними фразами героїв, постають інструкціями для призадуми нас, сучасників: от як можна було діяти, на що спиратися, на які йти компроміси, і чим не можна було поступитися – і от які можуть бути закономірні результати. У цьому вдається дотримуватися, що особливо цінно та свідчить про зрілу майстерність, реалістичного балансу значення в історії окремих осіб, великих та малих, і цілих спільнот – від родів і братств до станів і народів.

Недаремно стільки фанів у різних країнах масово обирають собі в соцмережах ніки (псевдоніми) героїв Пісні/Гри, впізнаючи в них себе – таких, якими вони є або якими б хотіли бути. Те саме – і щодо народів: якщо вітчизняні фанати Середзем’я сперечаються, хто українці більше  – гобіти чи нуменорці, то співітчизники – шанувальники аналізованого твору погоджуються у тому, що українці тримають Стіну проти Чужих, маючи за спиною інших українців, котрі бездарно й захланно чубляться між собою, як лорди Вестеросу, коли наступає спільний ворог…  Те саме – і щодо станів: а чи будуть ефективно співпрацювати в нас «мейстри» та «септони» й інші «жерці» у спільній справі порадництва «кшатріям» і всіму іншому люду? А чи деякі активісти, вже не кажучи за політиків й навіть деяких науковців, претендуючи бути «мейстрами» та недооцінюючи «септонів», будуть провокувати й надалі розбудову ситого світу – будівлі «на піску»? І чи й далі частина народу бездумно толеруватиме тих жерців, котрі працюють на ворога, або у благих намірах розбудовують неконтрольовану ними зброю, або просто відсторонюються від справжніх потреб у своїх утопіях, ділять владу? А вже який букет впізнаваних наших «лордів» 🙂 чубляться у Грі престолів…

Сродні маркери нашої ідентичності, яскраво виписані та показані, для багатьох з покоління «серіалів, котрі не читають святих книг» постають популярними засобами, що працюють на те ж саме, що й ці книги. Чи/наскільки ефективно можуть спонукати подібні твори познайомитися з такими книгами та іншими, перевіреними тисячоліттями орієнтирами в організації людського життя та впорядкування нашої душі (та, що найголовніше – враховувати їхні настанови у власній діяльності) – покаже близьке майбутнє.

ПС: на Грушевського одні з перших вийшли навпроти Беркуту, услід за  хлопцями з патріотичних українських організацій, – саме ролевики, цілком усвідомлюючи як ефемерність своїх фантазійних обладунків, так і справжність своїх асоціацій: хто герої та соратники, а хто – Чужі і де – Мордор.

ППС: «… не пройде!»

 

Частина 1                                                     

Отже, ми наважились 🙂 : назва написана 🙂 і тепер маємо оприлюднювати свої здогади. Цікаво, якби була можливість взяти релігієзнавче інтерв’ю у Джорджа Мартіна, батька твору, що би він на них сказав? Напевно, він дав вже багато інтерв’ю, але фахівцям відомо, наскільки відповіді залежать від питань 😉 . Очевидно, Мартін – не Толкін чи Люїс, і навіть не Ролінг, і ми б особливо і не сподівалися б на щось, що б дозволило позиціонувати його твір як прохристиянський чи бодай виразно натякало на таке. А можливо, Мартін і не хотів би, щоб його роботу отак «проштампували», щоб часом не відлякати когось з потенційних читачів (та глядачів екранізації), хто вважає, що християнство чи й взагалі релігія – це нудно та несучасно? Хто знає 🙂 Поки дітище Мартіна ще не закінчено, ми можемо тільки попередньо приглядатися: а раптом?

Залишаємо на теологів порівняння християнських або прохристиянських мотивів у творчості всіх названих авторів: наше поточне завдання ми бачимо куди скромніше – привернути увагу дослідників до можливих мети та впливу аналізованого твору. Відразу зізнаємось: ми з самого початку нашого знайомства з ним мали «бонус» охопити все досі написане та відзняте, бо ж з нашою нехіттю до серіалів прогавили перші роки його появи у світ, і лише випадково зацікавились нині. І зрозуміли, що відповідне дослідження може бути справжнім професійним викликом.

Наразі маємо вже більшість з анонсованого тексту та відповідну кількість відзнятих сезонів серіалу. І текст, і фільми побудовані таким чином, щоб відразу чимось «захопити» читачів фентезі та глядачів серіалів: там є ласі шматочки для любителів бійок та інтриг, карколомних поворотів гендерної тематики та змагання поколінь, країв та станів, для шанувальників красивих речей та пейзажів, еротичних сцен та містичних загадок. Але поступово, ненав’язливо й дозовано там прозирають воістину гурманські речі для аналізу філософів та ідеологів, а також і релігієзнавців. Найцікавіше: що з цих перлів бачать і сприймають всі інші?

Перед нами – події на континенті Вестерос та навколишньому світі, що відбуваються у часи, аналогічні Середньовіччю, і, можливо, ранньому Відродженню. Прямих паралелей немає, доля містичних фантазій – невелика і підпорядкована людській діяльності, і героїв фактично нема абсолютно «білих» і «чорних» (крім як лихі «Чужі», та  й ті, виявилося, є породженням однієї з людських рас, котра хотіла всього лиш захиститися від іншої, та втратила контроль над власною зброєю). Все – хороше й погане, що твориться – це, за великим рахунком –  відповідальність самих людей.

В уста героїв, у тому числі другорядних та не завжди симпатичних, вкладаються «поміж іншим» прості фрази, котрі принаймні об’єктивно є нагадуванням про вічні істини та вічні цінності. Всі, хто слідує озвученій максимі «ніколи не пізно творити добро», навіть злочинці, у чомусь виграють, і сприймаються такими, що не даремно топтали свою землю. При тому шлях практично кожного героя невільний від помилок та падінь, а часом і злочинів та зрад, але в кожному віднаходиться щось добре, і тоді та в тому, що герой робить в ім’я цього доброго – виходить на краще, навіть якщо і не зовсім так, як сам герой очікував. Вічні істини та вічні цінності предстають такими, що впорядковують життя людей та дають мир в душі. А от хто і як має їм навчати?

Зрозуміло, вищеприпущене 🙂 вартувало б деталізувати на прикладах (можливо, згодом ми зробимо такі доповнення), однак, поки твір незавершений, ми проілюструємо для початку бодай одне міркування: як, імовірно, автор застерігає від «неспівпраці» різних «брахманів»  у справах порадництва «кшатріям» та іншому люду. Вже у першій книзі/серії мейстер Лувін (аналог вченого-вчителя) прикордонного замку-бастіону перед Стіною, що відділяла впорядкований світ від дикої Півночі, не розгледів смертельну небезпеку, що нависла над людством, тому що не бачив її раціонально, не повірив свідченням про те, «чого давно вже немає, а, може, і взагалі не було». Натомість у такі загрозливі часи місцевий септон (аналог священика) взагалі не переймався чимось, що виходило за межі його культу, серед решти септонів знов підняла голову течія, що нагадує лівих фанатиків з їхніми утопіями, а «миряни» та священослужителі інших релігій – ті з них, що знали чи передбачали небезпеку, або не могли справитися, або не надто поспішали спробувати.

А “Зима – близько”, вона заморозить усіх, якщо здорове людство не спроможеться на співпрацю у спротиві …

Розпочинаю цю статтю як цікаву пригоду 🙂 Вона буде незвичайна, це пошукова розвідка з теми, котру я поки радше вгадую, ніж бачу ясно. Тому почуваюся авантюрно і дозволю собі вільний стиль 🙂

Оце, працюючи над плановою нашою темою, розмірковувала я над солідними академічними проблемами, яким присвячено мій розділ «Цінністно-регулятивна природа релігійного феномену. Релігія в контексті формування моральності особи», розважаючи, що не стак і погано відповідні функції отой феномен виконував – принаймні, для мас ніхто однозначно корисніший не придумав. Це, звісно, – в рамках певної релігійно-духовної традиції та її носіїв, і коли Бог милував наразі від необхідності досліджувати у даному контексті обшири Мордору.

Але й поза останнім, зокрема й у зірковій Євро-Атлантиці, не все так райдужно виглядає останньою сторічкою, і вже деяка сумнівність та контраверсійність у визначенні чогось «райдужним» – одна з прикмет збитків зухвалої доби секуляризації, глобалізації та інформаційного потопу. «Духовна склянка» – вона напівповна чи напівпорожня? Вона швидше доливається чи швидше висихає? Храми, які розбирають та які прибирають іншу функціональність: чи достатньо незламно вбудувались вони в матрицю поведінки суспільства, де, як не крути, люди менше ображають одне одного ніж деінде, де храми міцно красуються серед халуп?

Мабуть, таки є над чим не переставати працювати і під спільним прапором з Фатімськими зірками, якщо такі Майстри, як Толкін, Люїс та Ролінг вирішили нагадати своїм сучасникам (кожен – у своєму стилі) про вічні істини, цінності та настанови. Багато чого у їхніх творах «дотягується» до нашої сучасності, однак зовсім виросли вже однолітки Гарі Потера, і це не кажучи про тих, хто були першочитачами Середзем’я та Нарнії. О, шанувальників згаданих добродіїв наче й не меншає, але підростає вже нове «покоління серіалів, котрі не читають святих книг», та і взагалі не надто завзято читають. І що ж робити у такій ситуації тим, хто прагнув би аналогічної мети?

І отут ми підходимо нарешті до того моменту, коли мусимо зізнатися, кого ж запідозрили у таких амбітних намірах. Звісно, свідомих мирян та просто прагматичних людей із здоровим глуздом, які хочуть добра собі та всім своїм сусідам, не бракує. Чи є кимось таким людина та команда інших втілювачів відповідного творчого задуму, що про нього йтиметься, а чи просто об’єктивно їхній витвір таким виходить, таким може сприйматися читачами/глядачами? Чи Бог рухає митцем, хай навіть через професійні виклики чи й гаданий комерційний зиск? Будемо розбиратися 🙂

Отже, на наших очах розгортається небувало масштабний проект: сага – алюзія на людську історію, назва якої подвійна: томів книг та сезонів серіалу, котрі виходять у світ паралельно, але не ідентично. Нам пропонується два варіанти, де дрібні вчинки (не співпадаючі в текстах та у стрічках) різних героїв повертають не лише їхню історію, але й історію їхнього світу так або інакше… Чи не вперше в історії цикл книг дописується практично одночасно з їхньою екранізацією. Відбувається це за згодою автора текстів, і, знов-таки, чи рухає ним лише надія збільшити таким чином популярність свого твору і чи саме через це погоджується він на відмінність фільмів? Цікаво порівнювати долі героїв та їхніх справ, якщо вони, наприклад,  не помирають, як у книзі, а продовжують діяти, зробивши щось трішечки не так, як це виписано. Інтрига епопеї отже, подвоюється, як і пожива для рефлексій.

 

 

 

 

Давно тут не ставила нічого у відкритий доступ, каюсь 🙂 З одного боку – Майдан та Мордорська навала, з іншого – ФБ. Планую поставити роздуми, які експромтно запропонувала на 26-тій конференції у Львові “Історія релігій в Україні” – йдеться про пошукові мої розвідки з нестандартної тематики: а що це за явище епопеї для покоління серіалів, котрі не читають святих Книг? Це – про Пісню льоду і полум’я & Гру престолів. Толкін – Ролінг – Мартін? Зима – за розкладом, і не з Чужими, а з Різдвяною зіркою?
ПС: ілюстрація не до моїх роздумів, але актуальненько 🙂

129999