Ось вона 🙂 Як мені підказують, “На честь свята Покрови активісти БРАТСТВА намалювали графіті-ікону «Покрова над політв’язнями». Графіті розміром 4х4 метри виконане на стіні Київського управління Фонду держмайна (бул. Т.Шевченка 50-г).” Цю світлину я побачила, дякуючи френду на ФБ Олена Данилюк , котра також підказала, що: “Автор світлини “Покрова над політв*язнями” – журналіст Віталій Чорний.”

Дуже радію репортажам про вчорашнє багатотисячне святкування Покрови в Києві. Шкодую, що не змогли сьогодні бути серед товариства. Дякую всім, хто був серед цих понад 30 тис.

Особливо дякую тим, хто прийшов з дітьми (це для них НЕЗАМІННИЙ досвід – йти разом з батьками серед моря однодумців та повторювати з усіма “Україна – понад усе!” – це я знаю по нашій дитині).

Також особливо дякую стареньким, і не лише воякам УПА (хоч їм особлива шана), але й тим старим киянам, котрі, можливо, вийшли так уперше, щоб ще встигнути не боятися, щоб на щось намагатися ще вплинути у житті.

Радію за молодих учасників – сам Бог велів їм брати справу у свої руки.

Дуже дякую всім учасникам українських патріотичних організацій, котрі щось роблять корисне в реалі, й не лише на свята. Знаю, не всі святі й серед них (як і серед усіх нас), але ті, хто все ж шукає однодумців та спромагається з ними співпрацювати – куди мені зрозуміліші за тих, хто стогне, що нема з ким щось робити, бо й ті не такі, й ті…

Принагідно хочеться згадати про те, що дух Київа формувався саме як дух стольного міста, й бути киянином – це бути найпершим патріотом країни, столицею якої рідне місто є. 

Advertisements

Здавалося б, що були ці вибори для київського релігієзнавця? Ну, звісно, дуже важлива подія у «підопічних» згідно робочої спеціалізації. Висловилась про них, і чекай собі спокійно нових матеріалів для дослідження. Так ні, не раз ловила себе на тому, що подумки мандрувала між єпископами, порівнювала ці вибори з демократичними? світськими, шукала глузду, логіки і перста Божого. Переживала, адже вибори-то явно непрості були, судячи хоча б з того, що не відразу відбулися… І от тепер під вихідні, замість родинного відпочинку, кортить-таки і свої 5 копійок вставити. Та ще й в блоговому форматі, нема щоб… ну, гаразд :). Насправді мені подобається бути вільною, писати що і як хочу, а такий формат якраз і дозволяє це в більшій мірі.

А як же інакше? Ця Церква стала моєю не лише як об’єкт дослідження. Добрий Господь дарує всім те, що кожен справді потребує. Мені Він уділив апріорну конфесійну незаангажованість та вільнодумність, можливість порівнювати, оцінювати й вибирати. При тому, у слушний час і у відповідному наближенні. Не зустріла я УГКЦ ані в дитинстві, ані навіть в університеті. Зате зустріла в рухівські часи, в особах товаришів по національно-демократичному руху. А незабаром – і в особах київських колег, котрі стали греко-католиками, розпочавши таким чином нову традицію свого родинного воцерковлення. Їх діти ставали пластунами і парафіянами УГКЦ. А я дивилася, думала, снувала свій шлях.

І ось він таки привів мене до УГКЦ … у Відділенні релігієзнавства :). Так, я не бачила підпільної Церкви, але багато читала про неї, перебирала документи і свідчення. Я занурювалася в історію цієї Церкви, вона мені снилась, я віднаходила її київські сліди – навіть у старокиївських легендах! Я «привласнювала» її, коли зустрічала її вірних серед героїв української історії, яку теж відкривала для себе. Все зійшлось для мене, коли на київських горах зустрілися пластуни на річниці героїв Крут біля храму на Аскольдовій могилі.

Чому я це пишу? Тому що УГКЦ таки теж і моя, і мені не байдуже, якою ця Церква розвиватиметься. Бо це небайдуже для України. Не хотіла давати прогнози, і зараз не буду характеризувати здійснений вибір Синоду. Єпископам, звісно, видніше. Поки що, особисто не знаю нового Главу УГКЦ, а колеги вже сказали те, що можна сказати релігієзнавцям, котрі володіють відповідною доступною для всіх інформацією. Натомість можу запропонувати наразі лише кілька міркувань, як фахівець і як людина, котра щиро бажає успіхів цій Церкві у її діяльності, корисній українським націєдержавним інтересам. 

  1. Зрозуміло, що перед Блаженнішим Святославом стоїть непросте завдання керувати Церквою після непересічного провідника. Сподіваюся, в нього розквітнуть на цьому місті його особливі таланти, і серед них можуть бути корисними, зокрема: бути лідером, котрий уособлює найсильніші характерні риси українців греко-католиків, бути реалістом і успішно діяти як реаліст, бути вправним адміністратором.
  2. Новий Глава УКГЦ «приречений» врівноважено реалізувати складні задачі: з одного боку, не намагатися «сподобатися новим друзям коштом старих» (виходячи Церквою поза ЗУ), а, з іншого боку – продовжувати курс на всеукраїнську Церкву, і то варто тим, що справді на це вже працює. Задля останнього було б корисно більше залучати незаангажованих консультантів у «великій» Україні не лише з-посеред вихідців з Галичини.
  3. УГКЦ в особах своїх багатьох священнослужителів варто активніше співпрацювати з чинниками громадянського суспільства. А це не лише праця на суто церковних ділянках та виходи на відповідну аудиторію з промовами і зверненнями, але й повсякденне спілкування з українськими активістами в реалі та в мережах (зокрема, у Фейсбук). Надто багато є спільних завдань і точок дотику… Зокрема, з розбудови нашого українського простору, здорово-європейського, конкурентоздатного та перспективного.

Добре, що новий Глава УГКЦ буде тут поруч у Києві: сподіваюся, він, як і його шанований нами попередник, буде не раз нашим бажаним гостем у Відділенні релігієзнавства Інституту філософії НАН України. Звісно, всьому свій час, і стануться відповідні офіційні запросини, але вже нетерпляче чекаю на цікаве спілкування!

А поки що, очікуючи на недільні урочистості, подумки бажаю: дай, Боже, в добрий час Блаженнішому Святославу почати служіння в Києві!

Написала “на зустріч” 🙂 Дня Києва, опубліковано в ДТ.

Київ сакральний поза туристичними хітами

Поряд з Києвом – «другим Єрусалимом», всесвітньо знаним центром релігійних і туристичних паломництв до перлин старовинної храмової й монастирської архітектури, та столицею України, яка розбудовується, в тому числі й сучасними церковними спорудами, що вже стали відомі, – є й Київ менш відвідуваних сакральних місць, місцинок та куточків, котрі по-своєму також дуже цікаві. Звичайно, увагу в першу чергу притягають кільканадцять сакральних «візитівок» столиці, тим паче, що не бракує відповідних екскурсійних пропозицій. Але на допитливих чекають багато можливостей нестандартних розвідок: стародавні урочища, що ховають язичницьких ідолів, церковці й каплички, що примостились у дворах та скверах, невеликі монастирі, де кипить велика робота, чи інші свідки подій минулих та місця здійснення сьогоднішніх, – всі вони привабливі для знайомства більшого, інтимнішого, «включенішого» за стандартний туристичний марафон.

З ними варто знайомитися по-гурманські, душевно, кому як на серце лягає: в зосередженому спогляданні без супутників, в парі з коханою людиною, разом з родиною, з дітьми, друзями. Звісно, хоч раз, якщо пощастить, добре пройтися такими місцями з кимось із нащадків старих київських родів, хто може поділитися не лише тією історичною інформацією, котру кожен знайде, зокрема в інтернеті, але й – пам’яттю неписаною, старокиївськими легендами й оповідками про різні святі київські куточки. (більше…)

Сьогодні в Києві чудовий соняшний день, і чомусь? особливо помітно, на порівняння з попередніми роками, велику кількість людей з вербовими гілками в руках. Причому серед них чимало тих, хто несе оригінально прикрашені букетики: від дітей до старих, часто ідуть родинами. І це – не в центрі, де чимало храмів та перетинаються головні транспортні шляхи міста, а в новому районі, де багато молоді, будинків “середнього класу”, переповнені садочки/школи і три молоді парафії: православна, католицька і протестантська (розкішне місце проживання для релігієзнавця, польові дослідження починаються просто від порога 🙂 ).

Розумію, для когось це лише “данина традиції” чи й моді, хоча, чи нам судити, чим є вербова галузка для якоїсь бабусі? Краще подумаймо, чим є і чим може бути один із символів нашої української духовності для нас та наших дітей, а також і над тим, яке величезне значення, хай і не завжди усвідомлюване, має наповнення нашого українського простору рідним (в тому числі й предметне, символічне наповнення).

Ми ось сьогодні йшли соняшним Києвом, і раділи, що так багато киян також несуть вербу – це сприймалося зримою ознакою того, що ми є в Україні, що таких, як ми, поруч з нами більшає. Ми посміхались людям, і вони посміхалися у відповідь, віталися і й вітали незнайомих, а діти радо вимахували гілочками.  І хай скептики кажуть, що то лише антураж, чим це буде – залежить від нас самих.

Хай проростають пухнасті котики української душі крізь сміття непам”яті та попси, хай тендітні гілочки стануть списами для манкуртщини та нівеляції, а для нас і наших дітей – маячками для впізнавання своїх та писачками творчих справ з розбудови українського простору!

СКАРБИ УКРАЇНСЬКИХ ДУХОВНИХ ТРАДИЦІЙ – ОБЕРЕГИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ (якщо ці традиції, звичайно, розвивати)

d18fd0b9d186d18f-d0b7-d182d0bad0b0d0bdd0b8d0bdd0bdd0b8d0bcd0b8-d0b0d0bfd0bbd196d0bad0b0d186d196d18fd0bcd0b8Традиції народу живуть та живлять Дух доти, доки вони не лише вивчаються, але й розвиваються, стають предметом співтворчості батьків та дітей, кількох поколінь родини. Для дітлахів особливо важливою є особиста доступна участь у процесі витворення чогось оригінального – такого, над чим можна постаратися та вкласти щось своє. Для батьків – спільне виготовлення традиційних виробів (особливо сакрального характеру) є чудовою нагодою розповідати дітям про походження й сенс обрядів, про їх роль в історії роду та народу, про родинні традиції, як вони передавалися їм. (більше…)

Як мене повідомили батьки з Пласту, в Києві нарешті відкривається загальноосвітня католицька школа. Ще кілька років тому я, як дослідник, спілкувалася з приводу цієї ідеї з єпрископом РКЦУ Станіславом Широкорадюком. Знаю, що батьки-католики давно мріяли про таку школу для своїх дітей. Тоді серед батьків київських парафіян римо- та греко-католиків розповсюджували анкети, щоб з”ясувати кількість бажаючих віддати своїх дітлахів в таку школу – і 6 тис. анкет не вистачило!

Тепер, здається, справа нарешті зрушила з місця. Заздрю тим батькам і дітям (не залежно від їх віросповідання чи його відсутності), котрі назвуть майбутню цю школу своєю. Адже відомо, що католицькі гімназії та університети в усьому світі користуються заслуженою репутацією добротних класичних навчальних закладів з моральною, творчою та високоінтелектуальною атмосферою. Навіть японці користуються їх послугами. Хочеться побажати успішного заснування школи та успіхів її вчителям та вихованцям. (більше…)

Стаття написана 20о7 р., опублікована в “Релігійній панорамі”.

9.03.2007 р. мені випала унікальна для дослідника можливість на власні очі побачити диво, і реакцію на нього спів-учасників. Пізніше я консультувалася у священників, які підтвердили, що відповідні події дійсно могли бути дивом. Зі свого боку засвідчую, що в результаті тих дуже включених спостережень 😉 в мене пройшли певні проблеми зі спиною. Не беруся судити, що до цього більше спричинилося, але адреналін, відчуття дружніх ліктів та корисна справа разом з однодумцями, вже не кажучи за кайф польових наукових досліджень 🙂 – це справді дивовижно корисні речі…

До речі, всі добре пам”ятають повний текст Заповіту? Варто його нарешті виконати…

(більше…)