Та не однаково мені…


100_2586-1Дякую тобі, Господи, за ще один День святого Валентина, який ми святкуємо як одне з таких наших, теплих родинних свят.
 
Поруч з найкращими подарунками, якими є ні з чим незрівнянне щастя життя в любові з чоловіком та всіма рідними, сьогодні я маю ще й чудовий професійний подарунок, котрий є водночас для мене й особистим та національним: оце мудре слово справжнього Пастиря, якому дай, Боже, успіхів у його душпастирській праці. 
 
Святий Валентине, не забувай нас і надалі, ми ж-бо працюємо на одну справу 🙂
 

Слово православного пастиря на 14 лютого

 
від користувача Yevhen Zapletnyuk
з 14 лютого 2013 р. о 12:35 ·

Дорогі брати і сестри! Щиро вітаю вас із Святом усіх закоханих! Якщо ви думаєте, що у вашому житті буде щось більш важливе за Любов – ви помиляєтесь. І доки всі сперечаються про те, чи варто нам святкувати, чи не варто, я закликаю всіх (більше…)

Advertisements

 Ось вона 🙂 Як мені підказують, “На честь свята Покрови активісти БРАТСТВА намалювали графіті-ікону «Покрова над політв’язнями». Графіті розміром 4х4 метри виконане на стіні Київського управління Фонду держмайна (бул. Т.Шевченка 50-г).” Цю світлину я побачила, дякуючи френду на ФБ Олена Данилюк , котра також підказала, що: “Автор світлини “Покрова над політв*язнями” – журналіст Віталій Чорний.”

Дуже радію репортажам про вчорашнє багатотисячне святкування Покрови в Києві. Шкодую, що не змогли сьогодні бути серед товариства. Дякую всім, хто був серед цих понад 30 тис.

Особливо дякую тим, хто прийшов з дітьми (це для них НЕЗАМІННИЙ досвід – йти разом з батьками серед моря однодумців та повторювати з усіма “Україна – понад усе!” – це я знаю по нашій дитині).

Також особливо дякую стареньким, і не лише воякам УПА (хоч їм особлива шана), але й тим старим киянам, котрі, можливо, вийшли так уперше, щоб ще встигнути не боятися, щоб на щось намагатися ще вплинути у житті.

Радію за молодих учасників – сам Бог велів їм брати справу у свої руки.

Дуже дякую всім учасникам українських патріотичних організацій, котрі щось роблять корисне в реалі, й не лише на свята. Знаю, не всі святі й серед них (як і серед усіх нас), але ті, хто все ж шукає однодумців та спромагається з ними співпрацювати – куди мені зрозуміліші за тих, хто стогне, що нема з ким щось робити, бо й ті не такі, й ті…

Принагідно хочеться згадати про те, що дух Київа формувався саме як дух стольного міста, й бути киянином – це бути найпершим патріотом країни, столицею якої рідне місто є. 

Ця світлина взята звідси Не все так проблемно у старенькій Європі, слава Богу! Є ще порох, тобто Дух надихає 🙂 Дякуючи френду Володимиру Анту, відкрила для себе оцей цікавий сайт: дядько у германському селі має хоббі прикрашати писанками яблуню у своєму саду, приохотив до цього ж дітей, а потім і онуків. Яблуня розросталась, і до неї почали нести писанки односельці, а згодом – привозити з усієї Германії. До писанкового дерева стали приїздити екскурсії, і тепер шлють писанки з усього світу. От як варто брати участь у креативному відтворенні рідної ідентичності та відповідному наповненні оточуючого виховного простору! Отут – фотогалерея, зверніть увагу, який чепурний в них будиночок та садиба, яка дружна чималенька родина, яка до них увага гостей, і скільки ідей можна почерпнути для творення наших великодніх деревець!

таким, яке й усе наше повсякденне життя.  

А приготування й зустріч зимових святок у всіх переважно такі ж самі, як і наша міжсвяткова діяльність. Хто чекає Різдвяну зірку, хто – новорічний бій курантів, хто – бучної нагоди мегавечірки. Мені не потрібні ніякі гороскопи та тварини року, ніякі привітання російською, у т.ч. зі старих совкових фільмів чи мультів. А от обговорити наші святкові символи під настрій – цілком 🙂 Тому, що люблю по-можливості створювати відповідне середовище – і не лише для себе й рідних, а і у примноження українського простору довкола. Якісного, звісно, духовного, а не попсового. Це абсолютно необхідно для того, щоб наші діти росли українцями, бо для передачі світогляду й цінностей, як не крути, а потрібне предметне опертя.
 
Тож будемо уважні до його творення, співтворімо навколо український світ з нашими дітьми, рідними та друзями. Якщо ми поки не можемо скинути Йолку, то ми цілком можемо не допустити її на очі, які і всю іншу попсу із зомбоящика. А натомість утверджуймо вдома українські традиції й виходьмо робити це у громадський простір: колядувати й щедрувати, святкувати ДН С.Бандери, потім – свято Злуки і т.п. Знакова система свят нам теж потрібна, як маніфестація нашої духовної та національної ідентичності, ну і для натхнення на відповідну щоденну діяльність та для знайомства з однодумцями 🙂
 
Христос рождається! – Славімо Його справами нашими!

Цю монографію присвятила своїм любим, найкращим у світі Батькам, Недавньому Володимиру Сергієвичу й Недавній Валентині Василівні, та всім іншим однодумцям.

Зміст: (більше…)

Здавалося б, що були ці вибори для київського релігієзнавця? Ну, звісно, дуже важлива подія у «підопічних» згідно робочої спеціалізації. Висловилась про них, і чекай собі спокійно нових матеріалів для дослідження. Так ні, не раз ловила себе на тому, що подумки мандрувала між єпископами, порівнювала ці вибори з демократичними? світськими, шукала глузду, логіки і перста Божого. Переживала, адже вибори-то явно непрості були, судячи хоча б з того, що не відразу відбулися… І от тепер під вихідні, замість родинного відпочинку, кортить-таки і свої 5 копійок вставити. Та ще й в блоговому форматі, нема щоб… ну, гаразд :). Насправді мені подобається бути вільною, писати що і як хочу, а такий формат якраз і дозволяє це в більшій мірі.

А як же інакше? Ця Церква стала моєю не лише як об’єкт дослідження. Добрий Господь дарує всім те, що кожен справді потребує. Мені Він уділив апріорну конфесійну незаангажованість та вільнодумність, можливість порівнювати, оцінювати й вибирати. При тому, у слушний час і у відповідному наближенні. Не зустріла я УГКЦ ані в дитинстві, ані навіть в університеті. Зате зустріла в рухівські часи, в особах товаришів по національно-демократичному руху. А незабаром – і в особах київських колег, котрі стали греко-католиками, розпочавши таким чином нову традицію свого родинного воцерковлення. Їх діти ставали пластунами і парафіянами УГКЦ. А я дивилася, думала, снувала свій шлях.

І ось він таки привів мене до УГКЦ … у Відділенні релігієзнавства :). Так, я не бачила підпільної Церкви, але багато читала про неї, перебирала документи і свідчення. Я занурювалася в історію цієї Церкви, вона мені снилась, я віднаходила її київські сліди – навіть у старокиївських легендах! Я «привласнювала» її, коли зустрічала її вірних серед героїв української історії, яку теж відкривала для себе. Все зійшлось для мене, коли на київських горах зустрілися пластуни на річниці героїв Крут біля храму на Аскольдовій могилі.

Чому я це пишу? Тому що УГКЦ таки теж і моя, і мені не байдуже, якою ця Церква розвиватиметься. Бо це небайдуже для України. Не хотіла давати прогнози, і зараз не буду характеризувати здійснений вибір Синоду. Єпископам, звісно, видніше. Поки що, особисто не знаю нового Главу УГКЦ, а колеги вже сказали те, що можна сказати релігієзнавцям, котрі володіють відповідною доступною для всіх інформацією. Натомість можу запропонувати наразі лише кілька міркувань, як фахівець і як людина, котра щиро бажає успіхів цій Церкві у її діяльності, корисній українським націєдержавним інтересам. 

  1. Зрозуміло, що перед Блаженнішим Святославом стоїть непросте завдання керувати Церквою після непересічного провідника. Сподіваюся, в нього розквітнуть на цьому місті його особливі таланти, і серед них можуть бути корисними, зокрема: бути лідером, котрий уособлює найсильніші характерні риси українців греко-католиків, бути реалістом і успішно діяти як реаліст, бути вправним адміністратором.
  2. Новий Глава УКГЦ «приречений» врівноважено реалізувати складні задачі: з одного боку, не намагатися «сподобатися новим друзям коштом старих» (виходячи Церквою поза ЗУ), а, з іншого боку – продовжувати курс на всеукраїнську Церкву, і то варто тим, що справді на це вже працює. Задля останнього було б корисно більше залучати незаангажованих консультантів у «великій» Україні не лише з-посеред вихідців з Галичини.
  3. УГКЦ в особах своїх багатьох священнослужителів варто активніше співпрацювати з чинниками громадянського суспільства. А це не лише праця на суто церковних ділянках та виходи на відповідну аудиторію з промовами і зверненнями, але й повсякденне спілкування з українськими активістами в реалі та в мережах (зокрема, у Фейсбук). Надто багато є спільних завдань і точок дотику… Зокрема, з розбудови нашого українського простору, здорово-європейського, конкурентоздатного та перспективного.

Добре, що новий Глава УГКЦ буде тут поруч у Києві: сподіваюся, він, як і його шанований нами попередник, буде не раз нашим бажаним гостем у Відділенні релігієзнавства Інституту філософії НАН України. Звісно, всьому свій час, і стануться відповідні офіційні запросини, але вже нетерпляче чекаю на цікаве спілкування!

А поки що, очікуючи на недільні урочистості, подумки бажаю: дай, Боже, в добрий час Блаженнішому Святославу почати служіння в Києві!

Якщо незаангажований релігієзнавець давно вивчає буття католицьких церков, він тішитиметься не власними успішними прогнозуваннями щодо тих чи інших рішень Церкви, а тому, що вона самодостатня. І цікава як для дослідника не завжди очікуваними тактичними діями. Разом з тим, коли науковцеві небайдужі речі стратегічні, надто – у царині взаємозв’язків та взаємовпливів ідентичностей релігійно-церковних і культурно-цивілізаційних, є над чим подумати і чим поділитися у чергові значні моменти в житті Церкви.

Останніми роками УГКЦ підкреслювала своє бажання бути Церквою всеукраїнською. Їй це вдавалося – тоді, коли голос її Глави Блаженнішого Любомира Гузара був визнаний суспільно значущим у всеукраїнських масштабах, а число українців, що йому довіряють, виросло вдвічі більше за число вірних УГКЦ.

Тоді, коли юні пластуни з київських родин, де вже не в першому поколінні практично була згасла будь-яка родинна конфесійна традиція, послухавши на пластовому заході греко-католицького священика, приходили на першу у своєму житті службу Божу, а потім приводили туди ж і своїх батьків.

Тоді, коли київські активісти українських патріотичних організацій встали на захист будівництва собору УГКЦ на лівому березі Дніпра, і їх частина так само залишилась – в новостворюваній парафії, а частина  з тих, хто вже ходив в інші чи не збирався ходити в ніякі, продовжували збиратися на захист тоді, коли це було потрібно.

Тоді, коли київська бабуся – сусідка будівництва Собору, обурено картала не католиків, що тут будуються та прийшли на освячення, а тих православних?, що били їх образами.

Тоді, коли 2006 р. на меншому Майдані його учасники самі перші покликали її священиків, щоб організувати капличку, як це було на Майдані-2004.

Тоді, коли сусідка по шкільній київській парті спромоглася розтлумачити приятельці-старшокласниці, як у греко-католиків вчать водночас здоровій консервативності та сучасній адекватності, і та російськомовна приятелька захотіла теж цьому повчитися.

Яке в цьому всьому місце особливостей церковної оргструктури тієї, що існує і тієї, яку богослови хочуть бачити – звісно, їм і вирішувати. Які «іпостасі» Церкви, що росла між Сходом і Заходом, актуалізувати – так само (а на що у свідомих українців на схід від Збруча підставово посилилася за останні століття алергія – хай самі здогадуються). В надніпрянській, центральній Україні ті, хто спромоглися залишитися українцями, втомилися від перманентних східних навал та від шарпання між «боками» Неньки, тут потрібні не привабливі утопії, а прагматичні функціональні рішення прямо зараз. Відтак, якщо УГКЦ зацікавлена і надалі в подібному – всеукраїнському – визнанні, її, на наше переконання, мають спрямовувати провідники, для яких її «східність» є її українськістю, а її «західність» – її суголосною часові модерністю, складаючись разом в ефективну діяльність традиційної й сучасної духовної інституції, що працює на користь націєдержавних інтересів українців, будівничих незалежної України – повноправної учасниці європейського культурно-цивілізаційного кола. Питомо європейського, здорового та ефективного.

Наступна сторінка »