ДД


не змогла не утягти 🙂 у колеги Чеслава Невена з його стіни у ФБ. Просто фотка року!

Advertisements

Син пані Марії Якимець, котра захотіла мати комплект 🙂 Тож пан Дмитро повезе їй обидві мої монографії. Дякую за увагу до моїх праць! Дуже цікаво буде дізнаватися відгуки читачів. 

 

Цю монографію присвятила своїм любим, найкращим у світі Батькам, Недавньому Володимиру Сергієвичу й Недавній Валентині Василівні, та всім іншим однодумцям.

Зміст: (більше…)

ВСТУП

 Релігія в тих чи інших конфесійних втіленнях завжди була чинником культурно-цивілізаційного спрямування своїх адептів. Брахмани всіх часів та релігій в тій чи іншій мірі були ще й ідеологами. І в секулярному суспільстві з меншістю воцерковлених громадян конфесійні традиції світо- та самосприйняття, «вмонтовані» в культурне передання, через нього частково продовжують діяти так само: навіть переконані атеїсти та байдужі до релігії особи, хай неусвідомлено, перебувають під впливом цих традицій. В незалежній Україні, в умовах свободи совісті (які, в силу важкої постсоціалістичної та постколоніальної спадщини, на жаль не всім потрібні – й незалежність, й Україна, і свобода, і совість), з відродженням Церков та вільних світоглядних шукань її громадян, до опосередкованого впливу історичних конфесійних традицій долучився сучасний вплив Церков.

Тож нині маємо ситуацію, коли, серед інших чинників спрямування сучасного культурно-цивілізаційного вибору українців, християнські Церкви – як в ретроспективному опосередкуванні посередництвом культурних традицій, так і (принаймні для частини наших співгромадян) через теперішню свою діяльність – є суттєвими напрямними цього вибору. Кожна з Церков має свій відповідний досвід: довший чи коротший. І цей досвід, обумовлений самими набутими в певному соціо-культурному середовищі характерними особливостями Церков, вони продовжують в сьогоденні. Кожна з них, ставлячи за мету Небо, сприяє розбудові тут, на Землі, певної культурно-цивілізаційної реальності. 

Будівництво громадянського демократичного суспільства в Україні розпочато з великими труднощами. Його звичайні цінності та інституції, «дякуючи» тяжкому спадку історичних помилок та поразок, для багатьох громадян України є сумнівними, а то й чужими та незрозумілими. В цих умовах Церкви мають певний ліміт довіри. Він порівняно більший за ліміт довіри до інших суспільних установ внаслідок колись набутого Церквами авторитету, пам’ять про який генетично успадкована, та, відповідно, внаслідок деякої ідеалізації інституцій, з котрими близько й глибоко знайомі зараз меншість українців. Зрештою, здається, кому ж довіряти, коли в складному та суперечливому сучасному світі та в Україні з її перманентними й поточними проблемами, душа спрагло прагне чимось заповнити оте саме «святе місце, котре порожнім не буває»?

А таки – не буває. Питання тільки в тому, хто і що по праву й доцільності займатиме це місце. І йдеться про те, як ті інституції, що їм воно властиве в силу їхньої природної функціональності, впливають на суспільство, серед якого діють: чи спромагаються вони це робити так, щоб на п’єдесталі «святого місця» душі для громадян України були їхня людська гідність, їхня родина та їхня Батьківщина.