Відгуки, рецензії, експертні оцінки


Здавалося б, що були ці вибори для київського релігієзнавця? Ну, звісно, дуже важлива подія у «підопічних» згідно робочої спеціалізації. Висловилась про них, і чекай собі спокійно нових матеріалів для дослідження. Так ні, не раз ловила себе на тому, що подумки мандрувала між єпископами, порівнювала ці вибори з демократичними? світськими, шукала глузду, логіки і перста Божого. Переживала, адже вибори-то явно непрості були, судячи хоча б з того, що не відразу відбулися… І от тепер під вихідні, замість родинного відпочинку, кортить-таки і свої 5 копійок вставити. Та ще й в блоговому форматі, нема щоб… ну, гаразд :). Насправді мені подобається бути вільною, писати що і як хочу, а такий формат якраз і дозволяє це в більшій мірі.

А як же інакше? Ця Церква стала моєю не лише як об’єкт дослідження. Добрий Господь дарує всім те, що кожен справді потребує. Мені Він уділив апріорну конфесійну незаангажованість та вільнодумність, можливість порівнювати, оцінювати й вибирати. При тому, у слушний час і у відповідному наближенні. Не зустріла я УГКЦ ані в дитинстві, ані навіть в університеті. Зате зустріла в рухівські часи, в особах товаришів по національно-демократичному руху. А незабаром – і в особах київських колег, котрі стали греко-католиками, розпочавши таким чином нову традицію свого родинного воцерковлення. Їх діти ставали пластунами і парафіянами УГКЦ. А я дивилася, думала, снувала свій шлях.

І ось він таки привів мене до УГКЦ … у Відділенні релігієзнавства :). Так, я не бачила підпільної Церкви, але багато читала про неї, перебирала документи і свідчення. Я занурювалася в історію цієї Церкви, вона мені снилась, я віднаходила її київські сліди – навіть у старокиївських легендах! Я «привласнювала» її, коли зустрічала її вірних серед героїв української історії, яку теж відкривала для себе. Все зійшлось для мене, коли на київських горах зустрілися пластуни на річниці героїв Крут біля храму на Аскольдовій могилі.

Чому я це пишу? Тому що УГКЦ таки теж і моя, і мені не байдуже, якою ця Церква розвиватиметься. Бо це небайдуже для України. Не хотіла давати прогнози, і зараз не буду характеризувати здійснений вибір Синоду. Єпископам, звісно, видніше. Поки що, особисто не знаю нового Главу УГКЦ, а колеги вже сказали те, що можна сказати релігієзнавцям, котрі володіють відповідною доступною для всіх інформацією. Натомість можу запропонувати наразі лише кілька міркувань, як фахівець і як людина, котра щиро бажає успіхів цій Церкві у її діяльності, корисній українським націєдержавним інтересам. 

  1. Зрозуміло, що перед Блаженнішим Святославом стоїть непросте завдання керувати Церквою після непересічного провідника. Сподіваюся, в нього розквітнуть на цьому місті його особливі таланти, і серед них можуть бути корисними, зокрема: бути лідером, котрий уособлює найсильніші характерні риси українців греко-католиків, бути реалістом і успішно діяти як реаліст, бути вправним адміністратором.
  2. Новий Глава УКГЦ «приречений» врівноважено реалізувати складні задачі: з одного боку, не намагатися «сподобатися новим друзям коштом старих» (виходячи Церквою поза ЗУ), а, з іншого боку – продовжувати курс на всеукраїнську Церкву, і то варто тим, що справді на це вже працює. Задля останнього було б корисно більше залучати незаангажованих консультантів у «великій» Україні не лише з-посеред вихідців з Галичини.
  3. УГКЦ в особах своїх багатьох священнослужителів варто активніше співпрацювати з чинниками громадянського суспільства. А це не лише праця на суто церковних ділянках та виходи на відповідну аудиторію з промовами і зверненнями, але й повсякденне спілкування з українськими активістами в реалі та в мережах (зокрема, у Фейсбук). Надто багато є спільних завдань і точок дотику… Зокрема, з розбудови нашого українського простору, здорово-європейського, конкурентоздатного та перспективного.

Добре, що новий Глава УГКЦ буде тут поруч у Києві: сподіваюся, він, як і його шанований нами попередник, буде не раз нашим бажаним гостем у Відділенні релігієзнавства Інституту філософії НАН України. Звісно, всьому свій час, і стануться відповідні офіційні запросини, але вже нетерпляче чекаю на цікаве спілкування!

А поки що, очікуючи на недільні урочистості, подумки бажаю: дай, Боже, в добрий час Блаженнішому Святославу почати служіння в Києві!

Якщо незаангажований релігієзнавець давно вивчає буття католицьких церков, він тішитиметься не власними успішними прогнозуваннями щодо тих чи інших рішень Церкви, а тому, що вона самодостатня. І цікава як для дослідника не завжди очікуваними тактичними діями. Разом з тим, коли науковцеві небайдужі речі стратегічні, надто – у царині взаємозв’язків та взаємовпливів ідентичностей релігійно-церковних і культурно-цивілізаційних, є над чим подумати і чим поділитися у чергові значні моменти в житті Церкви.

Останніми роками УГКЦ підкреслювала своє бажання бути Церквою всеукраїнською. Їй це вдавалося – тоді, коли голос її Глави Блаженнішого Любомира Гузара був визнаний суспільно значущим у всеукраїнських масштабах, а число українців, що йому довіряють, виросло вдвічі більше за число вірних УГКЦ.

Тоді, коли юні пластуни з київських родин, де вже не в першому поколінні практично була згасла будь-яка родинна конфесійна традиція, послухавши на пластовому заході греко-католицького священика, приходили на першу у своєму житті службу Божу, а потім приводили туди ж і своїх батьків.

Тоді, коли київські активісти українських патріотичних організацій встали на захист будівництва собору УГКЦ на лівому березі Дніпра, і їх частина так само залишилась – в новостворюваній парафії, а частина  з тих, хто вже ходив в інші чи не збирався ходити в ніякі, продовжували збиратися на захист тоді, коли це було потрібно.

Тоді, коли київська бабуся – сусідка будівництва Собору, обурено картала не католиків, що тут будуються та прийшли на освячення, а тих православних?, що били їх образами.

Тоді, коли 2006 р. на меншому Майдані його учасники самі перші покликали її священиків, щоб організувати капличку, як це було на Майдані-2004.

Тоді, коли сусідка по шкільній київській парті спромоглася розтлумачити приятельці-старшокласниці, як у греко-католиків вчать водночас здоровій консервативності та сучасній адекватності, і та російськомовна приятелька захотіла теж цьому повчитися.

Яке в цьому всьому місце особливостей церковної оргструктури тієї, що існує і тієї, яку богослови хочуть бачити – звісно, їм і вирішувати. Які «іпостасі» Церкви, що росла між Сходом і Заходом, актуалізувати – так само (а на що у свідомих українців на схід від Збруча підставово посилилася за останні століття алергія – хай самі здогадуються). В надніпрянській, центральній Україні ті, хто спромоглися залишитися українцями, втомилися від перманентних східних навал та від шарпання між «боками» Неньки, тут потрібні не привабливі утопії, а прагматичні функціональні рішення прямо зараз. Відтак, якщо УГКЦ зацікавлена і надалі в подібному – всеукраїнському – визнанні, її, на наше переконання, мають спрямовувати провідники, для яких її «східність» є її українськістю, а її «західність» – її суголосною часові модерністю, складаючись разом в ефективну діяльність традиційної й сучасної духовної інституції, що працює на користь націєдержавних інтересів українців, будівничих незалежної України – повноправної учасниці європейського культурно-цивілізаційного кола. Питомо європейського, здорового та ефективного.

Це я написала спеціально для РІСУ

Мої щирі вітання творцям РІСУ!

Приєднуюсь до хору славословія 🙂 на адресу ювілярів саме тут, у блогу, тому що хочу наголосити один із дуже суттєвих, на мою думку, здобутків РІСУ: організацію її блог-платформи. (більше…)

Прем’єра вистави «На спільнім шляху» театру української героїки «Пам’ять» за п’єсою Кирила Булкіна відбулася 7 червня 2010 року в столичному будинку Актора, що побудований як караїмський храм, а нині є також і храмом мистецтва.

Опис вистави «На спільнім шляху» та фотоальбом вистави.

Присвячена історичним й сьогоднішнім стосункам українців та кримських татар, вистава представляє їх такими, що проходять перед очима і через серце нашої сучасниці – студентки Таврійського університету українки Оксани, сестри працівника ОМОН Сергія, та подруги кримського татарина Рустема, які сходяться у “гарячій точці” Криму на акції кримських татар у захист їх права жити на рідній землі. Основна дія відбувається 2007 р. під час протистояння на Ай-Петрі: переживаючи за життя двох близьких їй та дорогих людей, Оксана задається нелегкими для неї питаннями власної ідентичності: духовної, національної, у зв’язку зі ставленням до конфліктів та співпраці. Не знаючи, як і за кого їй молитися в загрозливій ситуації, вона просить в Господа подати їй знак, у відповідь на що в її помешкання містичним чином сходить прямо з телевізора козак Мамай. Він не пропонує готових рішень, натомість показує дівчині історичних персонажів у їх дії – без цензури істориків, та сьогоднішніх експертів, а також і передбачає  розвиток ситуації в часі, коли живе Оксана, і який невздовзі чекає на неї та її близьких, приносячи нові-старі випробовування – на шляху до захисту й самоутвердження обох народів.

Звісно, всього все одно не перекажеш :). Ця вистава є синтезом кількох мистецтв: театрального, журналістики, кіно. Пізніше, коли буде готове відео, прилінкую його тут, а поки що констатую, що комбінація різних художніх засобів була дуже вдатною: чого вартий один козак Мамай, що з’являється спершу на великому екрані в автентичному образі, а потім – на сцені як український байкер; як характерник, працює з ноутбуком, матеріалізуючи історичних персонажів та викликаючи на екран наших сучасників-експертів, а виконавши свою місію, прощається з екрану, від’їжджаючи на коні! Та все ж, як на мене, найласіше, що вистава щедро, але тонко наповнена корисними мислестимулами :).  Зокрема, це стосується й рідної мені релігієзнавчої проблематики. Недаремно запрошені нами мої колеги, академічні релігієзнавці, високо оцінили виставу, та тепло вітали всіх її співавторів та консультантів :). (більше…)