Якщо незаангажований релігієзнавець давно вивчає буття католицьких церков, він тішитиметься не власними успішними прогнозуваннями щодо тих чи інших рішень Церкви, а тому, що вона самодостатня. І цікава як для дослідника не завжди очікуваними тактичними діями. Разом з тим, коли науковцеві небайдужі речі стратегічні, надто – у царині взаємозв’язків та взаємовпливів ідентичностей релігійно-церковних і культурно-цивілізаційних, є над чим подумати і чим поділитися у чергові значні моменти в житті Церкви.

Останніми роками УГКЦ підкреслювала своє бажання бути Церквою всеукраїнською. Їй це вдавалося – тоді, коли голос її Глави Блаженнішого Любомира Гузара був визнаний суспільно значущим у всеукраїнських масштабах, а число українців, що йому довіряють, виросло вдвічі більше за число вірних УГКЦ.

Тоді, коли юні пластуни з київських родин, де вже не в першому поколінні практично була згасла будь-яка родинна конфесійна традиція, послухавши на пластовому заході греко-католицького священика, приходили на першу у своєму житті службу Божу, а потім приводили туди ж і своїх батьків.

Тоді, коли київські активісти українських патріотичних організацій встали на захист будівництва собору УГКЦ на лівому березі Дніпра, і їх частина так само залишилась – в новостворюваній парафії, а частина  з тих, хто вже ходив в інші чи не збирався ходити в ніякі, продовжували збиратися на захист тоді, коли це було потрібно.

Тоді, коли київська бабуся – сусідка будівництва Собору, обурено картала не католиків, що тут будуються та прийшли на освячення, а тих православних?, що били їх образами.

Тоді, коли 2006 р. на меншому Майдані його учасники самі перші покликали її священиків, щоб організувати капличку, як це було на Майдані-2004.

Тоді, коли сусідка по шкільній київській парті спромоглася розтлумачити приятельці-старшокласниці, як у греко-католиків вчать водночас здоровій консервативності та сучасній адекватності, і та російськомовна приятелька захотіла теж цьому повчитися.

Яке в цьому всьому місце особливостей церковної оргструктури тієї, що існує і тієї, яку богослови хочуть бачити – звісно, їм і вирішувати. Які «іпостасі» Церкви, що росла між Сходом і Заходом, актуалізувати – так само (а на що у свідомих українців на схід від Збруча підставово посилилася за останні століття алергія – хай самі здогадуються). В надніпрянській, центральній Україні ті, хто спромоглися залишитися українцями, втомилися від перманентних східних навал та від шарпання між «боками» Неньки, тут потрібні не привабливі утопії, а прагматичні функціональні рішення прямо зараз. Відтак, якщо УГКЦ зацікавлена і надалі в подібному – всеукраїнському – визнанні, її, на наше переконання, мають спрямовувати провідники, для яких її «східність» є її українськістю, а її «західність» – її суголосною часові модерністю, складаючись разом в ефективну діяльність традиційної й сучасної духовної інституції, що працює на користь націєдержавних інтересів українців, будівничих незалежної України – повноправної учасниці європейського культурно-цивілізаційного кола. Питомо європейського, здорового та ефективного.

Advertisements