Моя стаття для Дзеркала тижня

Чи хтось бачив над Києвом, щоб летів великий білий птах? Ні? Правда, немає впевненості, що багато киян впізнали б лебедя в небі, а тим паче –  його голос. Більшості й угору нема коли глянути. А от авторка статті з далекого свого дитинства пам’ятає, як схвильовано видивлялися навесні білого лебедя над Подолом старші сусідки.

Зараз дуже мало хто в Києві знає, яке відношення це має до можливого потопу. Мало того, на диво навіть Видибая ніхто не згадує в численних статях з цієї тематики, і це при тому, що чимало наших журналістів володіють неабияким хистом знаходити щось незвичайне :). Звісно, читачеві потрібна насамперед об’єктивна інформація про стан справ з можливим затопленням, та й народні прикмети далеко не завжди зараз діють з нашою зіпсованою екологією та численними вдосконаленнями? природи. Хоча, якщо йдеться не про погодні прикмети, а про містику передбачень, що перекази про неї передаються багатьма київськими поколіннями… Так чи інакше, попри спершу дещо тривожні, а останнім часом більш заспокійливі звіти відповідних міських та всеукраїнських служб, все одно один Господь достеменно знає, як воно буде цього і кожного разу насправді.

А бувало по-всякому. Пам’ять поколінь старокиївських родів донесла цікаві оповідки про те, як і чому заливало Київ раніше, коли таке, власне, почалося,  що віщувало шкоду від водної стихії, та які містичні «сили» «відповідали» за провіщення чи відвернення лиха. В дитинстві авторка, котра народилася на Подолі, чула від старших подолян все нові версії витівок Видибая – так називали отого самого Перуна, котрого вкинули у Дніпро при хрещенні киян. Характерно, що кияни не зробили з нього мстивого грізного діда, а, скоріше – віщуна, який міг і допомогти. А вже скільки київських хлопчаків щоліта пірнало в районі Видубецького монастиря, скільки дітлахів нишпорили «печерами» в горі поруч, в надії знайти золоті та срібні Перунові стріли! Навіть, розповідали, десь там на горі під монастирем жила київська ворожка, котра мала одну стрілу й використовувала її у своєму ремеслі. Однак все ж не Видибай став для старих киян центральною фігурою у зв’язку з провіщеннями потопів – він «відповідав» за порятунок невдалих плавців, особливо дітей.

Героїнею відповідних віщувань була Либідь, сестра засновників Києва. Вперше за багато минулих з дитинства років авторка почула про неї у зв’язку з прогнозами розгулу водопілля цього березня, після того, як завалилася частина улюбленого киянами пам’ятника на березі Дніпра. Мабуть, така непересічна подія, що «попала» до того ж у мейнстрім іншої, всеукраїнської, сколихнула і востребувала пам’ять, яка, здавалося, вже давно заснула. То ж у розламі пам’ятника, з котрого «пішли» половина його персонажів, побачили не лише політичні, але й екологічні знаки.

Але, якщо вже пробувати аналізувати останні, – було б гірше, якби «пішла» Либідь. Справа в тому, що саме вона, перевтілена в білого птаха, як вважали старі кияни, попереджала їх про небезпеку від води. Причому як дніпровської, так і всякої іншої київської, зокрема і від однойменної річки та від підземних потоків у плавунах. А останні, бувало, завдавали теж величенької шкоди, пошкоджуючи, а то й «скидаючи» будівлі. За старокиївськими переказами, Либідь, явившись як птах, що голосить, могла попередити праведну душу навіть тоді, коли хтось замірювався закладати будинок в начебто підходящому місці, але «недоброму» від підземних плавунів. А таких територій понад річкою Либідь та в інших київських кутках було і є чимало – широко відомі відповідні проблеми з будинком палацу «Україна», музеєм під «Батьківщиною-матір’ю» та низкою інших. Халепи бідних киян – мешканців Либідських мочар описав у І.Нечуй-Левицький в «Київських прохачах»: раніше на тамтешніх непевних ґрунтах тільки бідняки і прохачі переважно й селилися.

Втім, цікаво, що в київських переказах згадується і про те, як Либідь допомогла одній працьовитій славетній майстровій родині, загасивши випадкову пожежу в майстерні біля господи – милосердно прикликала Данину воду з неба у спекотний ясний полудень.

Однак найбільше й наймасовіше у старому Києві з тривогою й надією виглядали Либідь навесні, очікуючи водопілля, навіть деякі старі киянки намагалися задобрити її, залишаючи під ніч гостинці в дуплах розлогих столітніх верб над водою. Душа княжни могла попередити і про біду, і про погідну весну й добру, життєдайну, а не руйнівну воду.

А починалося все так: за старокиївським переказом, сестра засновників Києва Либідь була жрицею – посвятною дівою. Відома цінителька київської старовини письменниця Наталена Королева у своїх «Легендах старокиївських» згадує про це, однак трактує долю князівни досить вільно, як то переважно й буває в художній літературі – наділяє її напруженим, фатальним драматизмом, що було якраз нехарактерним для старокиївської життєлюбної, оптимістичної, світлої автентики. Старі ж кияни були переконані, що жила князівна Либідь довго і щасливо, та сповна виконала свою місію жриці Дани, божественного втілення водної стихії, а по смерті залишилася берегинею-заступницею киян на Даниному суді.

Цікаво, що певний час «заступатися» доводилося їй «по дрібницях» – хтось джерельце необачно замутив, хтось на річці насмітив, хтось коням не дав вчасно напитися. Найбільшим гріхом, при якому Либідь відступалася від заступництва, було утоплення небажаного немовляти, чим осквернювалася вода і за що винна каралася вічними сльозами. Але одного разу, на початку смутних часів князівських незгод, один з нащадків-Ярославичів піддався на умовляння купців трохи «підправити» – поглибити й розширити ділянку Почайни біля київського причалу-«Притики», щоб зручніше було туди підпливати важким суднам із глибокою посадкою, переповненим крамом. Подейкується в старокиївському переказі, що зробив він то за «мзду купецьку велику», бо хотів поставити собі новий терем. Пролетіла начебто тоді Либідь над «Притикою», з жалібно-гнівним криком, й хазяйновиті кияни занепокоїлися, картали купців-зачинщиків та князя. І що ж: роботи з «вдосконалення» Почайни не докінчили – щось там трапилося з виконавцями, й вони відмовилися від «грішного діла». Судна тих купців потрощила буря на Дніпрі, яка невідомо звідки взялася серед тихого літнього дня, а наступної весни сталося лихо на воді з кимось із князевих родичів. Сам же він залишився на весь свій вік зганьбленим та безталанним, бо ж обурені кияни прийшли з вилами під його новий терем, котрий не пішов йому на користь…

«Екологічний урок» був засвоєний та замолений, і довгий час кияни особливо не потерпали від річкової води. Були чужинецькі навали, пожежі, грабунки й руйнування, але нікому в голову не приходило змагатися з природою, самовпевнено загнуздувати її. Аж поки не угніздилися в Києві останні зайди. Крім варварського «зняття скальпу» із Замкової гори за наказом Петра І, щоб знищити разом з фундаментами київського «Кремля» саму згадку про княжу столицю, абсурдного навіть з огляду на особливості рельєфу перебудування київських укріплень, які завжди захищали місто із сходу, на захід – було задумано й масштабний як на 18 ст. проект «підкорення річки».

Коли 1712 р. почали виконувати перекоп Почайнинської коси (що відділяла Почайну як рукав від Дніпра та захищала Поділ від великої весняної води) –задля зручнішого проходження барок, старі кияни – від князівських нащадків до майстрових подолян – обурювалися, протестували, та чекали клекоту Либіді – й він не забарився… Але що було за діло до старосвітських «малоруських пліток» та «забобонних протестів» тодішній київській колоніальній адміністрації? Можливо, також «купці» переконали… Що сталося потім – відомо: перерізану косу Дніпро згодом розмив, підібравшись ближче до забудови, від Почайни залишилося кілька озер, й відтоді Поділ стало періодично заливати серйозніше, з чималими збитками для подолян, серед яких – не лише пошкодження бурхливими дніпровськими потоками будинків і майна, але й смертельні хвороби від розмитих старих комунікацій, куди потрапляли води з-під цвинтарів на Горі, та відмокання цією «мертвою» водою осель.

Як казали старі кияни – то кара і за наші гріхи, що не вберегли угіддя Либіді та весь свій предківський спадок від сваволі. Такі розмови доводилося чути авторці в ранньому дитинстві перед потопом 1970 р., коли залило значну частину нижнього Подолу, а вода у підвалах будинків верхнього, магістратського Подолу  – стояла потім довго, подекуди і пару років. Бачити Либідь над Києвом – не доводилося, однак сусідські родини про це розповідали.

Останній (1979 р.) потоп в межах Києва авторка зустріла вже живучи на лівому березі, й у віці школярському. Цікаво, що перед тим вона зі своєю групою художньої школи виїздила в Гідропарк на етюди, і якось, пропустивши одне заняття, побачила наступного разу на малюнку іншої дівчинки – киянки в першому поколінні, що не знала старокиївської легенди про віщунку-Либідь, намальованого великого білого птаха над деревами. На питання, що це за птах в тебе летить, колежанка відповіла, що бачила його, то ж і відтворила сумлінно на папері. Наступним питанням стало, чи птах кричав, на що була заперечна відповідь. Розповідь про птаха, і можливе витлумачення його появи, викладачкою й іншими дітьми була сприйнята як красива казка, однак незабаром пів-Гідропарку таки залило.

А, за старокиївським переказом, Либідь, що мовчки пролітає над якоюсь київською місциною – це вістка-застереження про пів-біди, на відміну від гіршої ситуації, коли птах голосить. Якщо ж душа князівни з’являється навесні білим птахом у веселці – це провісник лагідної весни, коли вода до людей добра. Тоді старі кияни поспішали, поки веселка не вигасне, набрати водицю з найближчого живого джерела – вона, «осінена» крилом Либіді, вважалася помічною при хворобах (особливо водянці), для жінок, що народжують, для дівчат, які нею умивалися «на красу», для «відливання» лиха від хати.

Дай, Боже, бачити тільки добрі знаки над Києвом, над усіма нашими домівками – але для цього треба не просто не робити лиха самим, але й не допускати його від інших.

Advertisements