Написала в день трагедії, надрукувала у своєму блозі в РІСУ “вживу”, сюди й забула поставити. Ставлю в день похорон.

“Шок. Такого здається, не було в історії, принаймні новітній, щоб майже вся еліта… Причому, в даному разі можна лапок не ставити. Як сумують ВСІ поляки – відразу видно, що це були представники ЇХ влади.

Звісно, царство небесне всім, хто загинув.

Ось в інтернеті вже розповсюджується пропозиція акції співчуття (йдеться про те, щоб поставити ввечері у вікнах жалобні свічки на знак співпереживання з поляками, і що такі свічки потрібні не лише в церквах, і не лише полякам).

А і справді, почитавши коментарі події, як дописувачів з України, так і з Росії, а також і прислухавшись до свого внутрішнього голосу, завдаєшся питанням: по кому дзвонять?

Якщо пишуть, от якби так сталося не з польським керівництвом, а з (потрібне вставити)…

І, знаєте, справа не лише в тому, що так чинити не по-християнські, не по-людські. А і в тому, що хтось згадує, що є людиною, тільки в такі трагічні моменти. І в тому, що хтось розмінюється на побажання якось-такось щоб зникли ті, хто не подобається, замість напружити сили, волю, здібності для того, щоб впливати на ситуацію кожен день – щоб й наша еліта була дійсно нашою, і щоб ми самі були справжніми…

Дай, Боже, щоб замислювалися над такими речами українці (і відповідно діяли) не тільки в подібних екстремальних випадках.

В Києві вечоріє. Пішла ставити свічку у вікно.”

Advertisements