Зустрічаємо Великдень: як це робили в старому Києві під такою назвою ця моя стаття вийшла в Дзеркалі тижня, у трохи скороченому варіанті. Дякую Катерині Щоткіній за співпрацю.

Великодній кошик

Коли мова заходить про народні традиції, зазвичай згадують в першу чергу такі, що побутували – в тому чи іншому втіленні – по всій Україні, та підтримувалися, хоча б частково, більше по селах та невеликих містечках. Не бракує описів виготовлення великодніх писанок та іншої святкової продукції і смаколиків, та й купити це все тепер не проблема. Це добре, однак в кожній місцевості були й свої, особливі звичаї, прийоми та рецепти.

Старий Київ був на них особливо багатий. Величезний багатющий пласт київської міської культури (зокрема, звичаєвої, пісенної, побутової) з часів князівських і аж до пізньо-середньовічних дійшов до сучасників, крім хіба що деяких казок, переважно лише у вигляді музейних експонатів та наукової літератури. Останні століття привнесли в Київ багато нового, але нащадки тих старокиївських родів, які їх пережили, пам’ятають принаймні частину давніх переказів, звичок та традицій.

Старокиївське гніздо на верхньому Подолі

В Києві, завдяки особливостям його рельєфу, в старих центральних частинах, особливо біля пагорбів, залишилися (деякі на щастя й по досі) острівці старої забудови, де роди жили століттями, часом – в будинках, перебудованих чи заново зведених на старих насиджених місцях. В цих гніздах, щедро обрамлених зеленню, час йшов дещо інакше, вони стали в останніх століттях буремної нашої історії місцевими криївками київської автентики. Біля київських Гір, і аж до верхнього Подолу, можна було знайти родини, чиї прізвища походять з київських ще дохристиянських топонімів, або згадуються в князівській історії, в книгах київського магістрату, у цехових списках…

Навіть при переїзді в нові райони старовинні київські роди ревно підтримували питому ідентичність. І якщо старі, кілька-столітні речі рідко доживали до сьогоднішнього дня, то нематеріальна їх творчість, давні оповідки, рецепти, прийоми того чи іншого домашнього ремесла – збереглися. В тих гніздах бабусі розповідали онукам ніде не надруковані старокиївські казки та оповідки, дитячі ігри та дівочі забави містили чимало київської архаїки, а частина святкових звичаїв дожили до сьогоднішніх днів без принципових змін з літописних часів.

Сирна паска "Либідь"

Так, готуючись до Великодня, київські господині, крім різноманітної великодньої випічки (пасок та пирогів), обов’язково робили й сирні паски. Власне, саме сирна паска, котру готували останньою, вважалася найвишуканішою, її старокиївський рецепт називався «княжа» («князівка», «князівна», «Либідь», а ще – «підперезана»). З ніжним смаком та вигадливими прикрасами, ця паска й раніше робилася порівняно швидко, а з сучасними продуктами – взагалі за півгодини.

Справа в тому, що цей оригінальний рецепт не потребує ані варки, ані відтискання сиру: паска формується з сирної маси, добре вимішаної зі сметаною, котру збивали з цукровою пудрою, ваніллю та цедрою, крихким печивом (раніше використовували крошку спеціальних коржів), сухофруктами та горішками, а також і шоколадом. На прикраси, котрі викладали у вигляді хреста, йшли цукати знаменитого київського сухого варення, виливали й шоколадні хрестики, які знімали за святковим столом дітям.

Сирну паску викладали гіркою на святковому блюді, й оздоблювали «короною» (обгортали широкою стрічкою пергаментного паперу, розмальованого великодніми символами та зверху підрізаного зубчиками). Обгорнуту паску «підперезували» – звідси й одна зі старих її назв – підв’язували, роблячи їй легку, ледь помітну «талію» мереживом, переплетеним з віночком квітів та «щасним» намистом.

«Щасне» намисто було необмінним атрибутом багатьох сакральних звичаїв у старому Києві. Щасне – це від слова щастити, адже цим намистом користувалися для запитання дівочої долі, поколіннями передаючи від матері до доньки. «Щасні» намиста виготовлювалися за старовинними технологіями: керамічні намистини покривалися різнокольоровою, часто напівпрозорою глазур’ю, та вручну розписувалися символами життя, кохання, народження.

на київські схили приходить весна

Наприкінці зими у старому Києві дівчата йшли на київські гори зі своїми намистами, та, стаючи обличчям до Дніпра, кидали їх вниз зі схилу, приговорюючи: «Намисто, намисто, подай мені звістку!» Прикраси падали вниз на сніг, а навесні, коли розтеплювалося, сходило біле покривало та починали зеленіти пагорби, намисто годилося відшукати, але вже наодинці. Зачепити чуже намисто вважалося вчинком не лише негідним, але й вкрай небезпечним: адже тоді всі гріхи й негаразди як господині намиста, так і всього її роду переходили на того, хто доторкнувся до не свого.

віщує пару

Тлумачили ж вістку намиста таким чином: якщо воно лягло на траву, і крізь нього проросли квіти – чудовий знак на кохання, а якщо пораховані галузки зелені були парні – то ще й на шлюб протягом року. Якщо намисто зачепилося й повисло на кущах чи підліску – судженого не чекати цього року. Якщо намисто переплуталося жужмом – на плітки. Найгіршою ознакою було, якщо намисто розривалося – це віщувало смерть. Але (чим не автентичний матеріал для етнографів та філософів, котрі сперечаються про розуміння нашими предками Долі?) такою київською, світлою, оптимістичною рисою світорозуміння наших предків було те, що і в такому разі дівчина мала другий шанс. Адже якщо їй вдавалося зібрати розкидані намистини, доля мала скоритися!

Цікаво, що використання щасного намиста у гаданнях та як прикрасу-родовий оберіг на сакральних стравах продовжилося з язичницьких часів (ним обв’язували весільний хліб) в християнські. Описане дівоче гадання у Києві християнському починалося перед Великим постом та завершувалося у Вербну неділю. Оскільки щасне намисто, неодмінний свідок ламання шлюбного хлібу, тепер ще й багаторазово святилося разом з паскою, то вважалося особливо цінним, таким, що притягає щасливу долю.

щасне намисто

Навіть в радянські часи в київських художніх салонах можна було купити таке намисто, щоправда, малюнки на глазурованих намистинах вже часто ставали абстрактними й умовними. Авторка цієї статті в дитинстві бачила, як старші дівчата відтворювали старовинний звичай, розповідаючи про нього учасницям дійства – киянкам у перших поколіннях. А донька авторки одягає наше щасне намисто з вишиванкою – таке поєднання дуже органічне, чи не так?

Робимо ми разом і «підперезану» паску, котра користується найбільшою популярністю у всіх гостей, красуючись в центрі великоднього столу разом з писанками. Перед освяченням в центр сирної паски слід встромити запалену свічку з маленьким серветковим «комірцем», цю свічку засвічували й сідаючи за великодню гостину. Ріжуть сирну паску товстою шовковою ниткою або просто відділяють порції великими ложками. Княжа паска готується з сюрпризами  – в неї кладуть маленькі символічні подаруночки (фігурки, монетки, каблучки, тощо), щоб вистачило на всіх, їх гуртом роздивляються та весело коментують.

Серед всіх інших великодніх страв княжа паска, мабуть, є одним з найдоступніших рецептів для спільної з дітьми (навіть маленькими) творчості, під час якої – особливо підходящий настрій розповісти про українські традиції та звичаї, а, можливо, й разом започатковувати свої.

писанки з бісером

Те саме стосується й спільного виготовлення великодніх яєць. Крім класичних українських писанок, дряпанок і крашанок, в старому Києві славилися й місцеві оригінальні техніки. Про частину з них більш відомо: наприклад, оформлені бісером сувенірні яйця можна й зараз купити в столиці. Раніше саме їх називали «райськими». Правда, нині традиційна київська, дуже вишукана бісерно-лакова техніка дещо спрощена, однак, трапляються й вигадливі варіації у продовження старокиївської традиції. Такі яйця раніше розписувалися кольоровим лаком, центральними елементами були маленькі образки (малювали голками або клеїли маленькі готові образки з паперу, овальної форми), а візерунки викладали дрібним різнокольоровим напівпрозорим бісером. Бідніші кияни використовували підфарбований білок та фарбоване дрібне пшоно.

Не меншою популярністю в старому Києві користувалися техніки «подільська пістря», мережанки та шнурівки. Пістрею називалася напівшовкова тонка тканина з дрібними квітковими візерунками, котру виробляли на київському Подолі. Практичні киянки залишали обрізки цієї квітчастої тканини, щоб виклеювати аплікації на великодніх яйцях.

старокиївська техніка "подільська пістря"

Вирізані з тканини квіточки-листочки клеїли на білі чи руді яйця або крашанки з допомогою завареного крохмалю або білку, доповнювали блискітками. Для прикрашених таким чином яєць робили «кубельце» – на плетену з лози тарілку по краю підв’язували стрічкою підфарбовані пір’ячка.

Мережанками назвалися великодні яйця, прикрашені натуральним мереживом. Його витягали вологим (праскою) трохи по дузі та опоясували, приклеюючи на білі чи кольорові яйця. Кубельця під мережанки теж виготовляли спеціальні – плели гачком білі або різнокольорові серветки з припіднятими гофрованими краями, туго крохмалили.

Ще була така техніка «шнурівка»: візерунки на яйця наклеювали з кольорових шнурів або товстих ниток. Популярними були малюнки «сонечко» (спіралька з промінчиками), хвиляста сварга, зигзаги. Ці яйця слугували материнськими оберегами для дітей (матері переплітали зі шнурами чи нитками власні волосини, «шнурівки» вішали над люльками та ліжечками) та дівочими принадами для хлопців (виконані з вплетеними власними волосинами дівчата дарували обранцям). Також «шнурівки» використовували в молодіжній грі-гаданні «катанки до пари»: клали, принесені дівчатами та хлопцями, у велику миску, та всі разом коливали її, вигукуючи ймення всіх учасників забави, потім ставили на стіл чи на землю, і спостерігали, чиї «шнурівки» опинялися поруч, а ще краще – зчіплялися шнурами чи нитками.

Досі в Києві продаються, виготовлені за прадідівськими взірцями, спеціальні великодні кошики для пасок та інших смаколиків: їх верхні частини виготовлялися нещільною сіткою, з використанням фарбованої лози, в яку вплітали квіти, стрічки, мереживо – обов’язково з вербовими гілками, освяченими у Вербну неділю. Накривали такі кошики білими мережаними рушниками з вишитими золотими шовковими хрестиками.

Нині старокиївські техніки й рецепти відроджують та творчо розвивають київські пластуни – результати дитячих старань та фантазії можна побачити на Великдень у київських храмах. Вивчаються такі техніки і в деяких майстер-класах для всіх бажаючих. Міські великодні традиції, і серед них оригінальні київські, збережені в старокиївських родинах, збагачують українську духовну палітру, та можуть бути основою сучасної творчості всіх українців, які не задовольняються попсою. Бажаю всім знаходити час та натхнення для цього!

Advertisements