Стаття написана 20о7 р., опублікована в “Релігійній панорамі”.

9.03.2007 р. мені випала унікальна для дослідника можливість на власні очі побачити диво, і реакцію на нього спів-учасників. Пізніше я консультувалася у священників, які підтвердили, що відповідні події дійсно могли бути дивом. Зі свого боку засвідчую, що в результаті тих дуже включених спостережень 😉 в мене пройшли певні проблеми зі спиною. Не беруся судити, що до цього більше спричинилося, але адреналін, відчуття дружніх ліктів та корисна справа разом з однодумцями, вже не кажучи за кайф польових наукових досліджень 🙂 – це справді дивовижно корисні речі…

До речі, всі добре пам”ятають повний текст Заповіту? Варто його нарешті виконати…

Кандидат філософських наук Недавня Ольга Володимирівна,

старший науковий співробітник Відділення релігієзнавства

Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

 

 Шевченків День – 2007: активізація відповідальності за свій сакрум.

 Свій власний «святая святих», свій сакральний ареал є в кожної людини, навіть тієї, що вважає себе невіруючою. Крім Храму (чи поряд з Храмом), це може бути Батьківщина, певна ідея, людина, в яку закохані до нестями, любі рідні, або хоча б рідні могили. Тобто – те святе, до чого нестерпний дотик чужої, тим паче ворожої чи блюзнірської руки.

В сакральний ареал можуть бути включені також і однодумці, особливо якщо вони збираються навколо якогось сакралізованого символу чи мети. І тоді це видно навіть на стороннє око, незалежно й від того, як воно оцінює зібраних: фанатиками, клубом за інтересами, героями чи святими.

В українців є постаті, які давно стали народними святими для багатьох, та поважаними як мінімум для більшості. Безперечно, на першому місці – Кобзар. Релігієзнавці справедливо відзначають, що Тарас Шевченка вже давно є святим для українського народу [1]. Українські патріоти пропонували канонізувати його УПЦ КП, хоч підтримки це поки що не знайшло [2]. Проводяться навіть «Прощі до Тараса» [3]. Шевченкові портрети можна було й можна зараз зустріти й у божничках селянських хат (поруч Ісуса, Богоматері та святого Миколи), й в червоному кутку біля образів в помешканнях українських інтелігентів в усіх куточках України.

Пам’ятники її великого сина теж є в різних містах і селах. Й вони слугували і слугують місцями збору Тарасових шанувальників. І в радянські часи, коли це було небезпечно, й вже за незалежної України до цих монументів чи скромних бюстів йшли з квітами його нащадки. Можливо, на Шевченкові свята звучали промови, в яких він називався Апостолом. Але, якщо хтось і молився до нього, так пошепки, сам на сам.

Цього року в Києві на день народження Шевченка сталося інакше. Шанувальники його творчості та патріотичної діяльності традиційно прийшли до пам’ятника Тарасові в університетському парку на Володимирській. Звучали вірші Кобзаря, співана його поезія, та, звісно, люди висловлювали свої думки про те, як в сучасній ситуації бути гідними Тарасовими нащадками. Цілий день біля пам’ятника було людно. Щоправда, зранку безпосередньо туди не пускали «простих смертних» шанувальників, бо ж квіти клали офіційні делегації різних гілок влади. Після цього до Шевченка підійшли ті, хто наважувався ходити туди й під пильним спостереженням в радянські часи. Простір навколо пам’ятника заповнив люд з прапорами національно-демократичних сил (які завчасно й за законом подали заявку на акцію), з дітьми та скромнішими букетами. З уст промовців, які готувалися заздалегідь, та в експромтних виступах інших охочих звучали слова про українського Апостола. Здавалося, нічого в цьому плані нового не станеться. Аж ось з’ясувалося, що пройти до Шевченка хоче ще одна організована колона – під прапорами комуністів, соціалістів та вітренківців.

І тут означився феномен, який можна назвати актуалізацією сакрального простору та відповідної відповідальності. Як вже зазначалося, коли люди збираються навколо святого для них символу чи ідеї, вони схильні сакралізувати як саме місце, так і певною мірою групу своїх однодумців. То ж, можливо, демонстративне бажання лівих сил пройти до пам’ятника, розчистивши шлях з допомогою міліції чи спецназу, лише послугувало лакмусом та каталізатором. Народ навколо Тараса згуртувався (хоч і пропускали всіх бажаючих до нього, які не намагалися потрапити до монументу строєм). Шанувальники Кобзаря стали його охоронцями. Вони обурювалися: «Не допустимо фарисеїв до нашої святині».

Різні за віком, статтю, нюансами політичних поглядів (чи взагалі без оних), конфесійними уподобаннями – люди біля пам’ятника відреагували так само, як робили це їх далекі предки, захищаючи святилища: стали ланцюгами стіною перед наступом клину «свині» спецназу, яких, видимо, «попросили» розчистити шлях колоні лівих сил. Основна мотивація оборонців озвучувалася так: «не дамо спаплюжити святе для нас». Пам’ятник українському Апостолу став барикадою. Сили були очевидно нерівні: з одного боку – переважно студенти, старші жінки й чоловіки, підлітки, з іншого – підготований спецназ, добірні чоловіки. Можна лише здогадуватися, що робилося в душі останніх. З уст же багатьох оборонців Шевченка можна було чути молитви: традиційні й короткі – як хто вмів. Треба зазначити, що серед них не було офіційних представників Церков, священнослужителів – принаймні, на той час (або ж вони не зголосилися перед присутніми). Натомість були миряни православних Українських Церков, греко- й римо-католики, протестанти (декілька чоловік, сказалися «традиційними для України»), рідновіри. Перед «штурмом», під час напруженого кількагодинного стояння, хтось бігав по їжу й воду, ділився з усіма, хто поруч. Й коли хлібини мандрували рядами, неодноразово тут і там люди згадували біблійний сюжет про годування хлібом. Присутні, досі незнайомі між собою, почувалися побратимами на священнодійстві. Словом, атмосфера була дуже наближена до аури сакрального місця, яке вірні готові відстоювати будь-що.

І от таки довелося. «Свиня» рушила на людей. Можна лише снувати різні версії, чому і як, та з якого дива сталося те, що сталося: спецназ вперся в трохи поріділі, добряче потовчені, але нерозірвані ланцюги – під вереск дітей та старих, потріскування одягу та й ребер. І – відступив. «Ліва» колона не змогла дійти до Тараса.

Сталося дійсно непередбачуване, можна сказати – диво (й це вже відзначали очевидці [4]). Люди здивовано роззиралися, ще не вірячи в те, що щойно відбулося. Люди молилися, зі слізьми радості на очах, обіймали одне одного, при тому охаючи та хапаючись за пом’яті боки. Люди дякували Тарасові за заступництво!

Цій події вже дані політологічні оцінки, але вони не враховують глибини та потенціалу накопичення сили тих переживань людей, які відчули, що покусилися на їх святая святих, та змогли свою святиню відстояти. Цей досвід важко переоцінити в плані здобуття натхнення, актуалізації відповідальності за власні святощі. Крім того, маємо оприявлення (котре вже непоодиноко усвідомлюється) двох концепцій будування навколо себе свого «всесвіту», де ключовим і виявилося ставлення до святая святих. Це – типові вияви двох несумісних (серед всяких інших) світоглядних підходів до організації та сприйняття дійсності: Гуртожиток та Власний Дім. Це в гуртожитку у всіх рівний доступ до туалетів та святилищ, це в гуртожитку Вас шикуватимуть до них в чергу за графіком, й розганятимуть тих, хто намагатиметься «приватизувати» свої святині. Це в гуртожитку поруч Ваших святих поставлять бовванів – пам’ятники катам ваших предків, й закликатимуть Вас шанувати відповідне право сусідів. Ну і все інше – Ваше життя й виховання Ваших дітей – згідно правил гуртожитку, які встановлює-контролює дядя Комендант.

У своєму ж Домі приймають у «свій монастир» за його правилами. У власному Домі вирішують, що є святим, що є прийнятне для його мешканців, які пісні співати і як та де кому порядкувати. Про це згадали чи здогадалися під уважним поглядом Тараса його оборонці. Вони вистояли у цьому локальному протистоянні в Гуртожитку, де нащадки Господарів цього колись Батьківського Дому захищали своє на нього право від комендатиків, які хочуть цей Гуртожиток приватизувати у їхній свій дім.

Як сказано, у кожного у своїй хаті своя правда, і сила, і воля… Кобзар спостерігав події прямо як живий. Молячись до свого народного святого, люди обіцяли йому виконати його Заповіт повністю...

Для релігієзнавців було б цікаво докладніше вивчати такі феноменальні прояви актуалізації відповідальності людей за власний сакрум. Можливо, від окремого пам’ятника українського Апостола він розшириться на всю Україну. Дай, Боже!

 

Список джерел:

  1. Шевченко для кожного українці без Церкви є святим // Релігійна панорама. – 2006. – № 6. – С. 53-55; Тарас Шевченко вже давно став святим для кожного свідомого українця, незважаючи на те, що Церква його у святі не возвела // Релігійна панорама. – 2007. – № 3 (78). – С. 9; Шевченко – пророк України // Релігійна панорама. – 2009. – №3 (101). – С. 44-54.
  2. Хмельницький Рух за канонізацію Апостола українського народу Т.Г.Шевченка // Релігійна панорама. – 2003. – №1 (29). – С. 5-6; також: Релігійна панорама. – 2005. – №1 (53). – С. 11.
  3. Релігійна панорама. – 2008. – №5. – С. 5.
  4. Олесь Шевченко: Перші дзвони нової революції // http://maidanua.org/static/mai/1173715090.html
Advertisements